Юрий Лоцманенко - Право жити

— Як хочете.

У кімнаті заграло травневе сонце. Постать Сорокіна вже не здавалася мені такою чудною, як раніше, але в кутиках очей і досі паслася череда незнайомих зморщок. Щось непокоїло Сорокіна. «Не скаже, — майнуло в думці. — А Борисові сказав би не вагаючись». Він знову добув сигарети, але не закурив, тільки смоктав мундштука. «Ні, не скаже».

— Ну, я піду… Час приймати дослід. — Його таки щось хвилювало.

— На все добре.

Сорокін попрямував до дверей, дедалі уповільнюючи ходу, зупинився. «Скаже», — зрозумів я. Щось стисло мені мозок — мій холодний молектронний мозок, наче непрозора завіса впала на бездоганно змонтовані лінзи моїх оптичних рецепторів… «Не треба!» — рвонулася думка. Я вчасно вимкнув гучномовці.

— Розумієте, ще одна, так би мовити, новина. Таня… — непевна усмішка викривила губи Сорокіна. Він умить стер її з лиця… Ця мить тривала нескінченно. — Сьогодні ми з Танею одружуємось. Ти пробач нам… Борисе.

Уперше він назвав мене моїм колишнім ім'ям.

Йому завжди не вистачало останнього дня, години, хвилини. «Хронічний цейтнот», — скаржився Володька, явно кокетуючи, і, замість читальні, спокійнісінько простував перед сесією до більярдної («Все одно не встигну!»). Я ніколи б не зважився на таке, однак Володька вмів викручуватися з будь-якої халепи. Йому неймовірно щастило. До анналів інститутських легенд увійшов переказ про випадок, коли Сорокін позичив елегантну валізку для подорожі, перед тим як виграти у студентській святковій лотереї мрію нашого курсу — туристську путівку в Карпати; з нього жодного разу не зняли стипендії, хоч причин до того не бракувало. «Ти — знахабнілий ледацюга», — казали йому хлопці. Володька погоджувався, але завжди уточнював: «Знахабнілий талановитий ледацюга». Що ж, він мав рацію, бо справді був талановитий, не те що я — «трудяга», «зубр», за непоштивим його визначенням. Ми були зовсім різної вдачі, але на диво всім потоваришували. П'ять років спільного життя в гуртожитку — п'ять років нашої юності перейшли до полиць моєї пам'яті незмінними, і корегувати їх тепер, через кілька років і за нових обставин, я не можу. У моїх спогадах Володька Сорокін лишився добрим товаришем, якого всі щиро любили, хоч і заздрили йому. Він міг не замислюючись віддати останню копійку і останню сорочку. Втім, так само не замислюючись, міг і взяти у товариша.

Учився Сорокін дуже нерівно, хоч наука давалася йому легко. Там, де мені доводилося наполегливо працювати годинами, йому вистачало хвилин. До того ж я на відміну од свого товариша завжди вагався, навіть коли знав щось напевне. «Вайло, — глузував Володька. — Ведмідь. Тобі, Борисе, все життя продиратися крізь хащі сумнівів, бо, коли на твоєму шляху трапиться товстий стовбур, ти довго вагатимешся: як же його обійти».

Так, я був вайло і ведмідь. У нашій дружбі Сорокін грав першу скрипку. В суперечках влучні Володьчині думки щоразу перемагали мої неквапливі міркування. Проте не завжди. Дійшовши певності, що це саме так, я вже не поступався, і Сорокін складав зброю. Бувало, спалахнувши раптово, як сірник, Володька наговорить усіляких дурниць, та ж мав мужність одверто визнати, що помилився. І за це я любив його.

Захоплення його минали швидко, правда, виникали вони ще швидше. Диплом він захистив блискуче, нікого цим не здивувавши, — Володьчине щастя було незрадливе.

По скінченні інституту нам обом запропонували роботу в лабораторії Куликова, і це був один із рідкісних випадків, коли пощастило не тільки Сорокіну, а й мені.

Плин часу незворотний. Чи не тому ми так часто повертаємося думками в минуле, відшукуючи там все нові, важливі для нас подробиці. Одна з найцікавіших властивостей мозку — селективне, вибіркове зберігання інформації. Пам'ять допомагає нам подорожувати в часі знову й знову, і тільки щаслива здатність людського мозку забувати робить ці подорожі безпечними. Адже плин часу — незворотний…

Куликов зустрів нас поблажливим запитанням: «Ви знаєте експериментальну біофізику? — І сам відповів: — Ні, звичайно». На цьому урочисте посвячення в лицарі науки скінчилося. Куликов без зайвих розмов послав нас перепаювати якусь примітивну схему на транзисторах.

Років на десять старший за нас, Куликов був уже вчений з ім'ям. Спочатку він здавався мені фанатиком, бо іноді не виходив з лабораторії по дві доби. Проте за короткий час він встиг переконати не тільки мене, а й Сорокіна, що для дослідника («справжнього дослідника», — підкреслював він) такий спосіб роботи — звичайнісінький. Не знаю, чи був він бездоганним взірцем для нечисленних своїх співробітників, але авторитет мав справжній. Навіть зухвалий Володька відразу скорився, та що там — скорився, він закохався у шефа і присягався, що ладен на власний кошт відлити бронзове погруддя Куликова за розум (Володька ніколи й нікому не прощав глупоти), якби не ота осоружна звичка вченого — фальшиво щось мугикати під час досліду.