Юрий Лоцманенко - Право жити

— Я спробував перевірити, Борисе, — він чомусь розгублено кліпнув безбарвними віями. — Звичайно, про точність не може бути мови, попередні результати мають розбіжність на півтора-два порядки. Можливо, твоя ідея правильна. Можливо, навіть перспективніша… за мою. Можливо. Але, Борю…

Куликов дивився собі під ноги. Мені ще ніколи не доводилося бачити, як червоніє наш залізний шеф.

— Мабуть, це паралельне рішення. Для його перевірки потрібно багато часу, ну… рік чи й більше. Перебудувати методику, поставити сотні, тисячі дослідів… ти це добре знаєш, Борисе. До того ж твоя ідея не перекреслює нашої роботи взагалі, просто це — інший шлях. Ми згаяли майже три роки, нам потрібен результат. Навіть коли він буде негативний. Зрозумій, Борю…

Що ж, я розумів Куликова. Експеримент відкладати не можна, хоч з'явилися серйозні сумніви в його доцільності. Все покаже сам експеримент. І ми завзято працювали далі.

Мені обіцяли квартиру в новому будинку, що його зводили для нашого інституту на Зарічному масиві. Таня не могла діждатися — коли вже його побудують, і ми частенько ходили туди дивитися. Клали шостий поверх, а наша квартира мала бути на дев'ятому. Легкі хмарини пропливали над нами, мало не торкаючись верхівок баштових кранів. Таня дивилася в небо й сміялася:

— Бачиш наше вікно? Онде, поряд із хмаркою. Ми поставимо біля нього твій стіл. А хмарини влітку впускатимемо крізь кватирку, вони, певне, м'які й прохолодні.

— Ну хіба що тільки хмарини, більш нікого.

— Все зрозуміло — ти збираєшся стати деспотом і рабовласником, — жартувала Таня.

— Зовсім ні. Я люблю тебе…

Вечорами, після роботи, Таня забігала до нас у гуртожиток, Володька делікатно поспішав у кіно, і ми наодинці мріяли про щастя.

— Щасливий ведмідь! — жартував Володька. — Бач, тут він не вагається. І за що тобі таке щастя? — І плескав мене по плечу. — Радий за тебе.

Здавалося, він і справді радів. Принаймні я вірив у його щирість.

Настав час експерименту. Ще за два дні до лабораторії привезли злого, як сатана, шимпанзе. Цей ненажера безперестанно люто трусив грати клітки, вимагаючи їжі. Куликов спробував почастувати шимпанзе бутербродом з власного сніданку, але примхлива мавпа пожбурила бутерброд геть.

— От і моделюй такого дурня, — образився за Куликова Володька.

Мавпі поголили маківку, тварину прив'язали до столу й почали приладновувати безліч біоелектродів та датчиків Ця пекельна робота потребувала ювелірної точності. Двадцять дві години ми не відходили од приладів, забувши про їжу і сон. Найменше стомився шимпанзе: він увесь час спав, після того як йому зробили анестезію. Експеримент мав завершити перший етап лабораторних досліджень. Його метою було моделювання індивідуальності примата — функціональний відбиток невимовно складної структури, про майбутню «поведінку» якої можна було тільки гадати. Сама того не підозрюючи, мавпа задавала програму численним кібернетичним пристроям; ті в свою чергу відтворювали функціональну копію її мозку в головній біомеханічній системі. Два мільярди активних молектронних клітинок, оптильйони загадкових мобільних зв'язків між ними, зір, слух, дотик — усе те, що ми не завжди правильно називаємо вищою нервовою діяльністю, — тепер мала вмістити гранчаста чорна шафа.

Та це був перший етап. Зухвалий задум-мрія наступного етапу досліджень — скопіювати людську душу, вкласти в мертвий матеріал людський розум, почуття, емоції. Ця проблема здавалася нам грандіозною і фантастично далекою. Хіба я міг знати, що саме завдяки моїй ідеї та випадковому збігу обставин це станеться так швидко?..

Вітер підкрався зненацька, переплутав каштанові віти за вікном, зірвав із святкових свічок білі пелюстки — і по ніс кудись. Безхмарний день заполонив місто, не було кінця-краю сонячній вроді, оздобленій білим каштановим цвітом. Певне, й вітер знав смак в оздобах. Одні ніс за виднокрай, інші впускав додолу — граючись чи випадково?

Випадковість. Дивна, незрозуміла, жорстока категорія. Все життя стикаємося ми з випадками, і тільки в безмежній кількості вони підкоряються законам. Але один, цілком конкретний випадок, одну комбінацію з мільйона передбачити не можна…

Втомлені до краю, ми з Сорокіним поверталися додому. Експеримент з моделюванням мозку мавпи, щойно завершений, вдався далеко не в усьому, однак і це була перемога! Люди ще не знали про нашу перемогу. Не здогадувався про неї отой поважний перехожий з портфелем, не мала уявлення про нашу радість молода вродлива жінка в сонячних окулярах, а голоногій дівчинці з м'ячем усі наші турботи взагалі були нецікаві. Жовтогарячий м'яч підстрибував від асфальту до засмаглих рученят, слухняно скоряючись маленькій володарці. Ось він підскочив високо-високо, впав на край тротуару й покотився по бруківці. Стій, не тікай, м'ячику, дівча зараз врятує тебе!