Юрий Лоцманенко: Право жити

Тільки тут, у лабораторії, я побачив, як Сорокін уміє працювати. І диво — інтерес до роботи у нього не згасав. Звичайно, Володька лишився Володькою, самовпевненим і свавільним. Він частенько збочував, відхиляючись од розробленої Куликовим методики, ставив незаплановані досліди, щоб перевірити власні міркування, сварився з Куликовим, докоряючи тому за дослідницьку сліпоту. Та Куликов був упертішим і щоразу повертав Володьку на правильний шлях.

— Він, безперечно, геній, — казав мені Володька після чергової сутички з шефом. — Звичайно, він геній, але… Давай-но, Борю, все ж спробуємо зробити за моєю ідеєю…

Ми тепер жили в гуртожитку нашого науково-дослідного інституту вдвох у невеликій кімнаті і, за давньою студентською звичкою, мали все спільне: їжу, книжки, навіть взуття. До сектора приватної власності належав хіба верхній одяг, бо пальто Сорокіна мало не сягало мені до п'ят, а моє при нагоді він міг надіти замість піджака. Володька став ще довший — двометровий здоровило і не грав у збірній з баскетбола тільки тому, що здавна віддав серце плаванню.

А втім, не тільки плаванню належало його серце. Ми обидва задивлялись на блакитнооку Таню, програмістку а дев'ятої лабораторії. Я, щиро кажучи, аж ніяк не хотів, щоб Володьчине захоплення цього разу було серйозне. Мене ж як потенційного суперника Володька навіть до уваги не брав. Поряд з ним я й сам собі здавався сірим, мов горобець. І досі не знаю, чому Таня з нас двох обрала мене, чому Володьчине непоборне щастя вперше зрадило його.

Вікно, яке відчинив Сорокін, вбирало травневий день. Каштани давно розквітли, тисячі білих свічок відбивали сонце. Вітер погойдував віти і обережно зносив білі пелюстки на асфальт. На тротуарі малеча гралася в класи. Покреслений крейдою на квадрати асфальт подобрішав і розм'як під теплими променями. На ньому нерівними друкованими літерами діти написали «НЕБО» і поряд, під кружечком — «СОНЦЕ». Одноманітний гомін вулиці заполонив і мою кімнату, лише Інколи гуркотливе авто перекреслювало його — на мить, не більше. Якийсь неуважний перехожий пройшовся по крейдяних класах, ступив черевиком у півколо-небо, натис на кружечок-сонце, не помічаючи, що накоїв: черевиком по небу!.. А білий каштановий цвіт все плив і плив додолу, наче сніг. Наче сніг…

Сніг був сліпучий, молодий, дзвінкий. Січень щедро насипав іскристі замети. Ліс. Білий, як сон. Дві нескінченні звивисті смуги пролягли між ялинами. Першими проклали лижню двоє, залишили голубі смуги в білому безмежжі й зникли.

— Таню!.. аню!..

— Поспішай!.. ай… ай!..

Я дожену тебе зараз і понесу на руках. Швидше, швидше, лижі, дужі руки не втомляться нести своє щастя!

— Люблю!.. лю… лю!..

Чому не знав я раніше, де ти, моя єдина? Як міг я жити, не вдивляючися в твої очі, не слухаючи твого сміху, не цілуючи тебе? Як міг я — без тебе?..

— Борисе… Борю… Борчику…

— Люблю!

Ялини дарують нам коштовні самоцвіти. Струсонув гілку — і вони посипалися до твоїх ніг білими пелюстками сніжинок. Візьми ж їх повні пригорщі — там сонячна повінь, там — голубінь неба. Який сліпучий день! Січень… Чи, може, — травень?

Травень. Каштани давно розквітли.

Ми наполегливо готувалися до генерального експерименту. Куликов геть знервувався, схуд, змордувався сам і замучив нас. Завжди стриманий і ввічливий, він останнім часом став дратівливим, не терпів заперечень. Як на гріх, кілька контрольних дослідів пройшли дуже невдало. Мабуть, саме це й наштовхнуло мене на деякі міркування, що принципово розходилися із ретельно розробленою системою Куликова. Мені бракувало ще знань і досвіду, щоб добре обгрунтувати свої припущення. До того ж, як завжди, я вагався. І все ж підсвідомо народилася певність: це має бути саме так.

Міцна чорна кава допомогла не спати ночами. Минув місяць, та моїм розрахункам не було краю. Тому я вирішив ознайомити з своєю ідеєю Куликова, звірившися на його дослідницьку чесність і незаперечний науковий авторитет.

Він вислухав мене уважно й похмуро, потім мовчки взяв стос списаних аркушів і поклав до шухляди.

— Ідіть працюйте, Борисе, — промовив стомлено. — Вам сьогодні неодмінно треба закінчити перевірку дуплексів вхідної системи. Від вашої ретельності залежатиме надійність всього блоку пам'яті. Гадаю, ви це знаєте не гірше за мене.

Я повернувся до приладів.

Через тиждень Куликов запросив мене до свого кабінету, витяг з шухляди мої розрахунки, ще якісь папери і купу перфорованих стрічок.