Леонид Сапожников: У нас в Кібертонії

— Я… більше… не можу… — вичавив з себе Бернард, катастрофічно знижуючи темп стрибків. — Тікайте геть із цієї кімнати, замкніть мене на ключ, бо я вже бачу Його вуса!

Сташек мало не заволав з відчаю.

— Нема ніяких вусів! — категорично заявив він, дивлячись на Бернарда поглядом гіпнотизера. — Я їх поголив! Сядьте в крісло. Розслабтесь. Вам хороше і спокійно. Ви тримаєте в руці щось безневинне, наприклад, склянку з холодним молоком.

— Я вас благаю, — стріпнувся Бернард і впустив на підлогу матеріалізовану склянку, — не давайте мені поживи для небезпечних порівнянь! Молоко п'ють коти, а Він — із родини кошачих…

— Слушно, Бернарде, молока немає, — квапливо погодився Сташек. — У вас у руці квітка конюшини, ви вдихаєте її ніжні пахощі…

Бернард з жахом відкинув квітку:

— Ви наражаєте нас на загибель! Це ж найпростіший ланцюжок: конюшина — бджоли — мед — ведмідь, а звідси до Нього — один крок!

— Відпочинь, Сташеку, — рішуче втрутився я. — А вам, Бернарде, теж не варто себе мучити. Уявляйте, на здоров'я, свого тигра де завгодно в каюті, але ні в якому разі не там.

Я вказав Бернарду на вільний куток і жваво уявив собі в тому кутку клітку з легованої сталі. Невдовзі мій розрахунок виправдався: неслухняна уява космобіолога матеріалізувала тигра саме у тому місці. Страшний рик потряс каюту, але товсті прути клітки надійно захистили нас принаймні на деякий час. Сташек, який від надлишку вражень втратив мову, дошкульно ляснув мене по спині.

— Даруйте, — звернувся я до космобіолога, що стояв, винувато понурившись, — чи не буде ліпше, якщо ваші розважальні книжки полежать якийсь час у мене? Натомість можу запропонувати «Геометрію чотиримірного простору» — читання безпечне і вельми корисне.

На додачу відгородивши тигра стіною з броньованого скла, я вернувся у кабіну. Ейвілеус за час моєї відсутності значно побільшав і ви тіснив з поля зору останні зірки. Його поверхня мала два основних кольори: жовтий і голубий. Пустелі і моря! Сто шість чоловік, що обрали цю далеку й безрадісну планету місцем свого постійного мешкання, повинні були знайти для цього вагомі причини…

Автопілот уже виконував посадковий маневр. Корабель мав сісти у приморській оазі — єдиній зеленій плямці на видимій частині планети. За даними Зоряного реєстру саме там розташувалася колонія «Люкс». Проте стрілка бортового інтелектометра, націленого на оазу, твердо стояла на нулі. Ознак розумного життя у місці перебування колонії не помічалося, і це починало непокоїти мене.

Ми приземлилися у центрі оази, на квітучій луці. Я сумлінно обшарив інтелектометром усе довкола: пишні, вище пояса трави, зграйки кучерявих дерев, синюваті пагорби вдалині, — а стрілка приладу навіть не здригнулася. Попереду були пошуки. Бернард висловив гаряче бажання взяти в них участь, і я вирішив за краще погодитися. Тигр безславно дематеріалізувався й більше не набридав йому, однак залишати Бернарда у кораблі сам на сам з його буйною уявою було надто ризиковано.

Ми надягли реактивні жилети й один по одному зринули над оазою. Втім, сказати про Бернарда «зринув» можна лише з натяжкою: літав він, м'яко кажучи, як підстрелена гуска. Я відвів йому для прочісування найлегшу ділянку — берег моря, решту території поділили ми зі Сташеком.

Описуючи кола, я летів, тримаючи напрям на віддалені пагорби. Оранжеве сонце скотилося низько, і по луці гуляли довгі фантастичні тіні. То були тіні від дерев. Ні будови, ні антени, ні навіть купи сміття!

— Кавказ піді мною, один в вишині… — несподівано пролунало у мене в навушниках. Космобіолог аж підскиглював, — він був захоплений польотом.

— Агов, Бернарде, як розшуки?

— Чудово! Я почуваю себе птахом! А коли заплющую очі…

Я тільки глибоко зітхнув.

— Алло, алло, всі до мене! — заглушив Бернарда схвильований Сташеків голос. — Курс на сигнальну ракету!

Через хвилину ми стояли перед безладно розкиданими металевими контейнерами. Їх було понад півсотні. «Будинок розбірний», «Електростанція», «Інструменти» — вражено читав я на їхніх сріблястих боках. Більшість контейнерів ніхто не розпаковував, — вони були запломбовані!

— Ти щось уторопав? — спитав я Сташека.

— Н-ні, а ти?

Ми обережно ходили поміж контейнерами, як поміж сплячими бугаями. На кожному було тавро: «Колонія «Люкс». Що тут сталося? Чому переселенці не скористалися своїм багажем?

— Можна подумати, — стиха промовив Бернард, — що на них хтось напав.