Леонид Сапожников - У нас в Кібертонії

Я мав твердий намір виграти в чемпіона з сухим рахунком. Не заради ефекту, а щоб швидше закінчити матч. Через день по тому ми з Ларисою мали побратися.

Перші три партії принесли мені три перемоги. Чемпіон, залізний чолов’яга, усе ще посміхався фотокореспондентам, та в його думках нуртував страх, — я це добре знав. Він почувався дуелянтом, що вийшов зі шпагою проти танка. Часом я щиро жалів його.

У четвертій партії ми, як завжди, швидко розіграли стандартний дебютний варіант. На дев’ятому ході мій противник зробив непередбачений теорією випад пішаком. Я звично ввімкнув своє шосте почуття: що він замислив? На чорному оксамитовому тлі заметушилися іскристі літерки і, як за командою, вишикувалися:

Я глипнув на чемпіона — його обличчя було незворушне.

Здурів! Їй-бо здурів!

Я уявляв собі пушкінського чарівника досить-таки бадьорим дідуганом, однак в інтерпретації чемпіона він був таким кволим, що ледь видобував із себе слова.

Мій годинник цокав, як бомба уповільненої дії, я вже відчував неприємне наближення цейтноту, а в голові моїй, замість прихованих партнерових задумів, спроквола пульсував пушкінський амфібрахій. У залі стривожено загули: болільники не розуміли, чому я так довго думаю.

На кінець сьомої строфи чемпіон припинив декламацію, налив собі з термоса какао, неспішно випив, утер соковиті губи хусточкою. Я зробив навмання якийсь хід: зволікати — отже, зазнати поразки. Чемпіон підвівся, відійшов до демонстраційної дошки і там, за межами мого досягнення, обміркував відповідь. Повернувшись, кинув уперед коня.

— тоскно прочитав я в його думках. Так от де чаїлась загибель моя!.. Цікаво, сам здогадався? Чи допомогли? А він, закінчивши спектакль, одверто іронічно поглядав на мене: «Ну, як я тебе, брате телепате?»

На двадцятому ході мене було розбито вщент: чи ж довго третьорозрядник протистоятиме гросмейстрові? Ні на кого не дивлячись, я покинув сцену, прошмигнув у якісь двері і напівтемними коридорами, карколомними гвинтовими сходами втік від фотопогоні. Хотів перечекати годину-другу, аби не давати автографів і пояснень, не бачити співчутливих, насмішкуватих, безцеремонно-цікавих поглядів. У темряві я налетів на щось дерев’яне, боляче вдарився коліном. Запалив сірника: гармата. Чорна приземкувата гармата зразка 1812 року. Майже як справжня. За нею старовинна скриня, пластикова берізка, половина вітрильника з штурвалом…

Я присів на вкритий порохнявою лафет: тут, на складі декорацій, мене ніхто не шукатиме. Що я відчував? Нестерпний, болісний сором, від якого хотілося вигукувати безладні слова, щипати себе за руки, — аби тільки заглушити його хоч на мить. Ще я розумів, що назавжди втратив Ларису: вона з гордовитою грацією, наче новий брючний костюм, носила титул «наречена Лагоди» і примірювала новий — «дружина чемпіона світу». Який титул я можу запропонувати їй тепер? «Жінка того самого Лагоди?..»

Саме там, у темному підвалі, я, як ніколи, ясно усвідомив власну нікчемність. Жалюгідний недоучка, інтелектуальний паразит, що живе за рахунок чужих думок. Грізна оперна гармата, яка ніколи не вистрелить. На один мент я уявив себе визначним ученим, що жадібно виловлює ідеї у головах підлеглих, і здригнувся. Ні, мовив я собі, до цього не дійде.

Тієї ж ночі я з валізою в руках зупинив коло свого будинку таксі:

— Аеропорт.

— Може, скажеш, який? — ущипливо спитав водій.

— Який вам заманеться.

Таксист глипнув на мене вельми здивовано, але в міліцію не одвіз.

Отак я й потрапив у Козодоїв. Змінив прізвище. Закінчив вечірню школу. Живу загалом непогано — даремно ви так думаєте. Ну, а шолом — у ньому свинцева прокладка. Екрануюсь від думок партнера, щоб випадком не прочитати.

… Старий вагон здригнувся і поплив. Луценко у залізничному картузі і довгому цератовому дощовику стомлено крокував пероном навпроти мого вікна. Я згадав, що не побажав йому успіху, хотів опустити раму, та він кивнув головою: «все, мовляв, зрозумів, дякую» — і, посміхнувшись, махнув на прощання рукою.

Коли я довідався, що в наступний політ нам доведеться взяти пасажира, моє обличчя, м'яко кажучи, не виразило ентузіазму. Секретарка Зоя, оформляючи документи, позирала на мене співчутливо: