Леонид Сапожников - У нас в Кібертонії

Він зрозумів, що зазнав поразки, однак за інерцією усе ще грав свою роль. Хто-хто, а він — той, що читав у думках, — знав, чого я хочу!

— Ну добре, — згодився він, завважившії мою іронічну посмішку, — я вам усе розповім. Але ж я на чергуванні, а вам незабаром на поїзд…

— Нічого, поїду вранці. Перекомпостуйте, будь ласка, квиток…

Три чверті помешкання Віктора Михайловича займали стелажі з шаховою літературою. Ми сіли за шаховий столик, господар подав каву. Зі стін осудливо дивилися на мене портрети відомих гросмейстерів. Десь кричали півні.

— Навіть не знаю, з чого почати, — промовив нарешті Віктор Михайлович. — Либонь, ви маєте рацію, почну з дитинства.

До сьомого класу я був звичайнісіньким хлопцем. Захоплювався футболом, шахами. Вчився загалом непогано, тільки з математикою не клеїлося. Вчителька була досить енергійна стара, але, як мені здавалося, клята.

Одного разу вона вчинила нам справжнісінький розгром: двійки та одиниці сипалися градом. Я і мій сусіда по парті, Жора Донець, заціпеніли від страху. Нараз я почув своє прізвище і, як на плаху, поплентався до дошки.

— Три дні каші не їв? — уїдливо поцікавилася вчителька. Її улюбленці — таких було кілька — в’їдливо захихотіли. Я взяв задерев’янілими пальцями крейду. Теорема, яку треба було довести, височіла наді мною, мов єгипетська піраміда. Я бачив співчутливі очі Жори Донця: перед ним лежав розкритий підручник, але підказати він не міг…

— Дано… — хрипко почав я.

— Нічого зволікати час, переходь до доказу!

Діти ніколи не втрачають надії. І я, хоч і розумів, що приречений, та все ж сподівався на якесь диво.

— Ну от що, мислителю, — промовила вчителька, схиляючись над класним журналом… І раптом сталося: перед моїм зацькованим внутрішнім зором абсолютно чітко, як у кіно, постала сторінка Жориного підручника!

Я й досі маю зуб на нашу вчительку: якби не вона, мої телепатичні здібності, можливо, ніколи б не проявилися.

Чи варто казати, що відтоді в мене почалося легке життя: ганяв м’яча, днював і ночував у шаховому клубі, підручників навіть не розгортав. Спочатку моя бідолашна мама була не на жарт стривожена, але я приносив додому самі п’ятірки, й вона щиро повірила, що син її геній.

Школу я закінчив із золотою медаллю і одразу ж вступив до університету на мехмат. Чому я обрав саме математику? Можливо, наперекір учительці. Хоча, чесно кажучи, мені було однаково, де навчатися: адже сушити мозок над конспектами я не збирався.

В університеті я закохався в Ларису. Вона була на курс старша від мене і, щоб сидіти на лекціях поруч з нею, я за одну сесію склав іспити за три семестри. Про мою персону заговорили. Я став гордістю факультету. Лариса дивилася на мене теплими очима: «Який розумник! Якби ще він не був такий капловухий». 3 цієї думки, яку я вичитав у її гарненькій голівці, і почався мій стрімкий злет, а потім — і падіння.

На той час я мав чесно зароблений третій розряд з шахів. Почуття спортивного благородства не дозволяло мені читати думки партнерів. І якби не Лариса… Гарним, як ви розумієте, я стати не міг. Але задля неї міг стати чемпіоном світу.

Не розповідатиму вам про свою шахову кар’єру: вона вам відома з газет. Славнозвісні гросмейстери програвали мені, як хлопчаки. Моя кімната у комунальному будинку на Довго-Університетській скидалася на склад лаврових вінків. А втім, коли я виграв у Амстердамі турнір Золотого Ферзя, мені дали трикімнатну квартиру в самому центрі міста. У тім турнірі я втратив півочка і лише тому, що поспішав у готель, де в мене було замовлено телефонну розмову з Ларисою.

Її захоплення моєю особою дедалі зростало. Вона вже не помічала моїх страхітливих вух. Та й ніхто їх не помічав: у кумирів не буває фізичних вад. Один журналіст у газеті «Молодість» написав навіть, що під час гри я схожий на античного мислителя…

На п’ятому курсі мене звільнили від дипломної роботи: я мав грати з чемпіоном світу. Прогнози фахівців і болільників були одностайні: переможе Лагода! Так би воно й було, якби не моя легковажність.

Річ у тім, що я ніколи не аналізував своїх відкладених партій. Як ви чудово розумієте, я не мав у цьому потреби. Коли мій суперник сушив собі голову над можливими варіантами, я не криючись загоряв на пляжі або давав інтерв’ю. Одні захоплювалися цією моєю звичкою, інші — дивувалися, дехто ставився з недовірою.

Таких була мізерна меншість, проте вони міркували тверезо. Хтось із тих розумників домізкувався-таки до істини.