Леонид Сапожников - У нас в Кібертонії

— Не лютуйте, Андрію. Сварки надаремні. Візу наклав сам Архангел.

З начальником Бази Архангельським сперечатися було справді марно. Він не вергав громів і блискавок — навпаки, терпляче слухав і позирав на тебе майже ласкаво, а коли всі твої, здавалося б, найпереконливіші докази вичерпувалися, турботливо казав:

— Щось у вас, товаришу пілот-космонавт, нерви розгулялися. Чи не перевести вас на рік-другий із загону пошуку космічних цивілізацій у загін перевезення вантажів?

Після цих слів найупертішого сперечальника наче вітром здувало.

Знаючи це, я безсило дивився, як Зоя чітко вписує в графу «Склад експедиції»: «Бернард Білопух, космобіолог». Я механічно відкинув у думці перші дві літери прізвища, і серце моє стислося від зовсім кепських передчуттів.

Космобіолог заявився на стартовий майданчик у чорному костюмі, з портфелем. У накрохмаленому комірі його сорочки вільно поверталася довга веснянкувата шия. При знайомстві він ніяковів, намагався не горбитися і шаркав узутою в лакований черевик ногою. Ми з Сташеком лише мовчки перезирнулися.

— Якусь їжу готувати вмієте? — спитав я, тамуючи невиразну надію знайти пасажирові застосування.

— Лише вегетаріанські страви, — скромно відповів той. — Я прихильник безубійного харчування.

За перший день польоту ми з Сташеком пасажира не бачили. Рух довкола Бази був, як у Києві на Хрещатику в години пік, і вести корабель доводилося удвох. За весь день Білопух дав про себе знати лише раз: він викликав мене по радіотелефону саме тоді, коли нам треба було розминутися із зустрічним рудовозом та з безпілотним поштовиком, що йшов навперейми.

— Даруйте за турботу, — пробурмотів він сором'язливо, — мені, далебі, незручно одривати вас від роботи…

— Коротше! — гарикнув я не своїм голосом.

— Де у вас гігієнічні пакети?

Над ранок я пішов до камбуза, щоб приготувати собі й Сташекові яєчню з консервованою шинкою. Бернард, ще блідіший од учорашнього, місив якийсь фарш із спаржі та зеленого горошку.

– І як це вам надало? — спитав я співчутливо. — Морська хвороба на космічному кораблі — випадок зовсім винятковий.

— Уся біда в моїй проклятій уяві, — сумно відказав Бернард. — Я так жваво уявив собі чорну безодню під ногами…

Поступово ми змирилися з присутністю пасажира. Поводився він тихо й ненав'язливо: цілими днями щось роздивлявся у свій мікроскоп або читав. Крім довідників та наукових монографій, він узяв з собою десятка з півтора книг з Бібліотеки жахів, обкладинки яких рясніли закривавленими кинджалами, павуками-велетнями та іншою такою ж гидотою. Щовечора перед сном він обов'язково розгортав одну з них і проглядав нетямущими очима кілька сторінок; потім, у темряві, його наелектризоване жахом волосся злегка випромінювало світло, ніби полярне сяйво.

А взагалі-то життя збігало у межах норми; корабель без пригод ішов до своєї мети — планети Супреум, на якій телеінтелектометр Бази виявив досить потужне інтелектуальне поле. По дорозі нам ще належало з'ясувати причину дивної мовчанки колонії землян на Ейвілеусі: вона утворилася двадцять п'ять років тому й не подавала ніяких ознак життя. У службовому додатку до Зоряного реєстра вказувалося, що сто шість чоловік, які переселилися на Ейвілеус, були особами без певних занять.

Якось уночі я прокинувся від того, що хтось лоскотав мені п'яту. У тьмяному світлі недалекого вже Ейвілеуса я побачив велетенського тигра. Він по-господарському принюхувався до моєї вистромленої з-під ковдри ноги. Зі швидкістю блохи я відскочив у протилежний куток ліжка й прикрився подушкою, як щитом. Тигр похмуро глянув на мене бурштиново-зеленими очицями. Я гарячково намагався пригадати якісь відомості про тигра, що відповідали б даній ситуації, проте в голові вперто спливала одна й та ж фраза: «В особливій шані їхні колінні суглоби, з яких виготовляють дійові ліки…»

За дверима каюти почулися Сташекові кроки: його чергування скінчилося, і він ішов будити мене. Моє заціпеніння минулося. Однією рукою я ввімкнув верхнє світло, другою з войовничим вигуком жбурнув подушку в нахабну морду володаря джунглів. Вражений Сташек застиг на порозі:

— Що сталося, старик?

— Тигр! — вигукнув я, обводячи поглядом каюту. — Обережно! Він щойно був тут!

Сташекові губи розтяглися в усмішці: зрозуміло, мовляв.

— Смугастий? — діловито поспитав він.

— Який же ще?

— А може, в клітинку?

Я скипів.

— Бортінженер Поремба, киньте недоречні жарти! На борту корабля є тигр — негайно озбройте особовий склад імпульсаторами!