Леонид Сапожников: У нас в Кібертонії

— Це неможливо, — заперечив я, — на планеті немає розумних істот.

— Напасти могли звірі, — підтримав Бернарда Сташек.

— Не припускаю. Ви звернули увагу, що порожні лише продовольчі контейнери? Назвіть мені тварину, яка зуміла б розпакувати!

— Це могли бути морські павукоподібні, — замислено пробурмотів космобіолог. — О, ви не знаєте, на що вони здатні!

Погляд його розгорявся пекельним полум'ям і віщував незабарне побачення з павуками.

— Дурниці! — поквапно вихопивсь я. — Казки братів Грімм! Ваша гіпотеза так само схожа на істину, як верблюд… на їжака!

Я нишком підморгнув Сташекові: підтримай, мовляв, для загального добра, але він уже скипів і не помітив мого сигналу.

— Чи не зволите ви, — звернувся він вишукано, — викласти нам свою, значно ближчу до їжака, версію?

— Зараз ви її почуєте, — зопалу пообіцяв я, відчуваючи в голові цілковиту порожнечу. — Але спочатку давайте перекусимо: вже давно пора…

— Отже, — нетерпляче вимовив Сташек, прожовуючи сир, — кажи, ми уважно слухаємо.

Я матеріалізував собі стільчика і втомлено присів. Бернард, очікуючи, втупився в мене, — забув, хвала сузір'ям, про своїх павукоподібних. Я зрозумів, що відступати пізно. Доведеться вигадувати якусь гіпотезу. І тут мені спала до смішного проста ідея.

— Усі ці речі їм просто не потрібні, — заявив я урочисто. — Феномен Мак-Корміка — ось чому вони сюди прилетіли! Навіщо збирати житло, монтувати водогін та електростанцію, якщо усе це та тисячі інших речей можна тут мати без будь-яких утруднень, просто уявити собі їх на хвилинку! На Ейвілеусі не треба працювати, це ідеальне місце для безтурботного життя, щастя й процвітання.

Сташек недовірливо позирав на мене.

— Дивно ти якось міркуєш…

— Заспокойся, друже, я тут ні до чого, — так міркували ті, кого ми шукаємо. Пригадай: у Зоряному реєстрі вони числяться як люди без певних занять. Дармоїди, інакше кажучи. Не будете ж ви заперечувати, що на Ейвілеусі для них просто рай?!

— Казки розказуєш! — поблажливо усміхнувся Сташек.

— Як це — казки? — обурився я.

— А так. Дивись, що в тебе виходить. Дармоїди пронюхали, ніби на Ейвілеусі має місце феномен Мак-Корміка. Прибувши сюди, вони кинули свій багаж, взятий про людське око. Але харчами вони чомусь не погребували. Витягли їх з контейнерів, забрали з собою, хоч будь-якої хвилини, не кивнувши пальцем, могли мати найвишуканішу їжу. Де тут, прошу тебе, логіка?

Сонце заповзало за обрій. Одразу стало темно і холодно.

— Повертаймося до корабля, — запропонував я. — Пошуки й суперечки продовжимо завтра.

У кораблі Бернард повідомив нам, що йому зовсім не хочеться спати. Ми можемо лягати, а він почергує. Сташек поспішив скористатися цією пропозицією, я ж, подумки чортихаючись і ледве стримуючи позіхання, запропонував Бернардові зіграти в шахи: я не мав ні найменшого бажання прокинутися в обіймах павука. Шахи, як мені здавалося, спрямують Бернардову уяву найбезпечнішим шляхом. Про всяк випадок я називав слонів офіцерами.

Після сніданку (дві матеріалізовані відбивні для мене з Сташеком і томатне пюре для Бернарда) ми знову вилетіли на пошуки. Ранкова оаза не здавалася мертвою: кілька разів од мене шарахалися врізнобіч якісь пташинки, двічі я злякав на схилах звірків, схожих на наших зайців. Для космобіолога на Ейвілеусі було щось цікаве, а от для нас зі Сташеком… Колонія «Люкс», заради якої ми сюди прилетіли, згинула, не лишивши по собі ніяких слідів.

Під обід Сташек прочесав свою зону і пішов на поміч Бернардові. У мене справи просувалися значно повільніше: доводилося обдивлятися то пагорби, то ущелини. Сонце пекло нестерпно, реактивний жилет тиснув плечі, мов свинцевий. Я пив великими кухлями ситро, хлібний квас і взагалі всі прохолодні напої, які тільки міг уявити. Коли появилися Бернард і Сташек, мені зосталося прочесати не більше чверті квадрата. З пагорба, на якому ми присіли відпочити, вже виднілася пустеля.

— Може, вони вирішили оселитися в пісках? — невпевно спитав Бернард, але затнувся й почервонів під нашими виразистими поглядами. Від збентеження він кинувся за «зайцем», що промайнув у ярузі, зробив кілька двадцятиметрових стрибків і провалився крізь землю — у буквальному розумінні слова.

— Агов, Бернарде, що з вами? — злякано гукнув я у мікрофон.

— Тут якась печера, — відповів космобіолог слабким голосом. — Зовсім темно… Я, здається, покалічив собі ногу…

Ми підлетіли до місця, де так несподівано зник Бернард. Вхід у печеру перегороджували брили синюватої глинистої породи.