Леонид Сапожников - У нас в Кібертонії

Чвак старанно наморщив лоба, але тарілка була порожня.

— Не виходить? Тоді уявіть, що можете. Шматочок сиру, ковбаси… Черствий сухар, нарешті. Уявіть — і пляшка ваша!

Чвак вбирав тарілку очима. На її фаянсовій поверхні виникли розпливчасті контури чогось невиразного і тут-таки розтанули, наче дим. Чвак відкинув тарілку і встав.

— Віскі! — гарикнув він і простяг руку.

— Ви не виконали умови, Бобе.

— Віскі! — повторив він погрозливо і раптом вихопив з кишені ножа.

Я не встиг зреагувати на витівку Чвака: Сташек відгородив його, як тигра, металевою кліткою.

— Посидьте трохи, Бобе, заспокойтеся. Шкода, що до найближчого зоопарка так далеко.

Ми вийшли з печери. Слідом за нами линув струмінь каламутних вигуків. Комп'ютер-перекладач спантеличено мовчав.

— Слухайте! — зупинився Сташек. — Я, здасться, зрозумів, куди поділися чваки. Вони просто позагризали одне одного.

— Ви помиляєтесь, Станіславе Андрійовичу, — заперечив Бернард несподівано твердо. — Ніхто нікого не вбивав. Швидше всього їх усіх убила повна бездіяльність.

— Неробство?

— Так. Це був їхній ідеал. Уява годувала їх, напувала, одягала, і вони розраховували, що так буде вічно. Але ж уява — не просто дар природи. У нероб ця властивість мозку згасає, вироджується. А чваки протягом багатьох років не ударяли, як то кажуть, пальцем об палець.

Бернард, незвичний до тривалих монологів, закашлявся, матеріалізував собі склянку води.

— …І ось одного разу, — підхопив я, — вони змогли уявити не більше, ніж мумія в єгипетському саркофазі. Ефект Мак-Корміка перестав робити їм подарунки. А трудитися ці люди були вже нездатні — ні розумово, ні фізично.

— Як же вижив Боб? — помовчавши, спитав Сташек.

— Він виявився спритнішим за інших і вчасно приховав узяте з Землі продовольство. Цих запасів йому вистачить до смерті…

Бернард подивився на сонце.

— Скоро вечір. Чи не допоможете ви мені наловити представників місцевої фауни?

… Після зльоту ми з Сташеком кинули жеребок. Перше чергування припало йому. Я витягся на ліжку, втішаючись майбутнім чотиригодинним сном. Перед очима промайнули картини минулого дня: блакитні пагорби, лабіринт яруг, нейлонова сітка з дрібними звірятами і… фізіономія чвака, захопленого жуванням сухої ковбаси… Одігнавши від себе обридливе видіння, я безтурботно зітхнув. Уперше за троє діб можна спати спокійно.

— Андрію Миколайовичу, — пошепки озвався з верхнього ліжка Бернард. — Ви звернули увагу, які у Боба руки? Великий палець майже не відрізняється від інших. А щелепи?

— Бернарде, — я говорив якомога безтурботніше, — щось мені зовсім не хочеться спати. Чи не зіграти нам у шахи? Цур, мої білі…

Боб Шоу вважав себе невдахою. Він навчився гарно зав’язувати краватки, а вони вийшли з моди, він завоював прихильність головного редактора, а той поступився своїм місцем кібернетичній машині. Щоправда, новий редактор також цінував Боба, але не за швидкість реакції і невтомність — цим машину не здивуєш. Шефові імпонували широкі зв’язки Шоу в ділових та наукових колах, які той уміло підтримував. Їм, цим зв’язкам, Боб завдячує своєю поїздкою на Місяць і сенсаційним репортажем про нечуваний моральний занепад на зворотному боці «світила закоханих». І знову-таки завдяки цим зв’язкам він, єдиний з журналістів, дістав запрошення до професора Кувиркота на його новий експеримент.

У професоровій вітальні зібралося невелике, але поважне товариство: відомий психолог доктор Боді, відомий промисловець містер Грейпфрут, невідомий представник відомого міністерства і ще з півдюжини обранців.

Шоу підсів до психолога:

— Ви, звичайно, знаєте, докторе, що задумав старий?

— Ми побилися об заклад, — усміхнувся Боді. — Приєднуйтеся до мене. Якщо, звичайно, не боїтеся програти…

— Гаразд, — погодився Боб, — але які умови?

— О, умови незвичайні… Та ось іде професор, він сам розповість…

Кувиркот, молодцюватий і підтягнутий, енергійно потиснув усім руки і жестом класика, що приніс видавцям свій найкращий роман, поклав на стіл тонку книжечку.

— А. М. Тьюрінг, — урочисто оголосив він. — «Чи може машина мислити?»

Шоу, не довіряючи кишеньковому магнітофону, старанно переписав прізвище автора в блокнот. Колись він переплутав Вольта з Вольтером і добре запам’ятав прочухан, якого дістав від свого шефа.