Леонид Сапожников: У нас в Кібертонії

— Егей, Бернарде, ви влаштували невеличкий обвал, потерпіть трохи, ми розчистимо прохід! Поки що матеріалізуйте собі ліхтар.

Ми скинули реактивні жилети й взялися до роботи. Увесь схил яруги був у небезпечних тріщинах. Доводилося діяти дуже обережно.

— Алло, алло, я бачу прозорі ящики, — пролунав у навушниках збуджений Бернардів голос. — З маслом, з сиром, з ковбасою… Два штабелі, до самісінької стелі. Поміж них — прохід. Слухайте, там далі хтось є! Щойно промайнула тінь, о, я бачу, як світяться очі…

— Спокійно, Бернарде, ми поряд, — закликав я космобіолога, підіймаючи трипудову брилу. — Це світлячки, не варто про них думати!

— Ой, Воно наближається!

Ми зі Сташеком доклали спільних зусиль і дружно відкотили вбік останню глинисту брилу. Бернард, забувши про ушкоджену ногу, вистрибнув назовні, як корок із пляшки. Сказати, що на ньому не було лиця, — виходить, нічого не сказати. Скидалося, ніби за ним женеться банда Алі-Баби у повному складі. Але з печери показалася хирлява, дуже волохата істота у вельветових штанях із заклейками та в накинутій прямо на голе тіло дамській горжетці. На шиї теліпався сріблястий ланцюжок, на ньому — жовте ікло якоїсь тварини. Істота зажмурилася, пошкребла фіолетовими нігтями груди й тричі чхнула — певно, од свіжого повітря. Потім грайливо підморгнула до нас:

— Х-лло, чваки! Пошмалить!

Ми ввімкнули вмонтовані у наші шоломи універсальні космічні транслятори. Вони зв'язалися з бортовим комп'ютером, і той вмить переклав:

— Хелло, чуваки! Привіт, хлопці! Чи не знайдеться закурити?

— Ми не куримо, — відповів я. — Як вас звати?

Чвак пихато тицьнув себе пальцем у груди:

— Боб!

— Ви з колонії «Люкс»? Де решта?

Чвак склав два пальці у вигляді хреста. У його нахабнуватих очах промайнуло щось схоже на смуток.

— Ви хочете сказати, що вони загинули?! — вигукнув я. — Але від чого?

Боб не вшанував нас відповіддю.

— Віскі? — спитав він, прицмокнувши язиком. — Жуйка? Чвихи?

— Чи є у вас віскі, жувальна гумка? Чи прилетіли з вами дівчата? — байдуже переклав комп'ютер.

Діставши негативну відповідь, чвак втратив до нас будь-який інтерес і заховався у свою печеру.

— Ну й тип! — зіщулився Сташек, — Аж не віриться. Часом це не витвір уяви нашого поважаного Бернарда?

— Що ви, — обурився космобіолог, — нічого такого я не зміг би собі уявити!

— Хлопці, — попрохав я, — стримайте емоції. Коли ми хочемо довідатися, що сталося з колонією «Люкс», треба піти до Боба. У вас, Бернарде, мав бути спирт, — чи не погодитесь дати півсклянки?

— Не чіпляйся до людини, — промовив Сташек з докором. — Ти що, забув, де знаходишся?

Він зробив кілька легких пасів рукою і як витівник подав мені пляшку з безбарвною рідиною.

— Можеш не нюхати. Ректифікат.

— Цур тобі, — пробурмотів я, намагаючись приховати збентеження, — ніяк не звикну до тутешнього солодкого життя.

— Бажаєте жуйку? — натхненно вів далі Сташек. — Будь ласка! Ось ця з лимонним присмаком, а ця — з м'ятним. Щодо сигарет, то наша фірма пропонує кілька сортів на вибір…

— Доволі! — заволав я, — Дай мені ліпше відповідь на питання: навіщо Бобові канючити? Адже науявляти собі вдосталь сигарет чи тієї ж таки жуйки — справді дрібниця. Може, ви, Бернарде, проллєте світло на цю загадку?

— Спробую, — мовив, подумавши, Бернард. — Але для цього нам доведеться, — він здригнувся, глянувши на печеру, — поговорити з Бобом іще раз.

Чвак сидів біля підніжжя своїх продовольчих пірамід навпочіпки і наминав кільце копченої ковбаси. При нашій появі він глухо загарчав і напружився, як перед стрибком.

— Приємні новини, Бобе! — миролюбно вигукнув я і показав йому пляшку. — Ми дещо для вас знайшли.

— Віс-кі! — простогнав чвак і втупився у пляшку, мов зачарований.

— Вгадали! Ви його одержите. Але спершу розкажіть нам про всіх, хто прилетів сюди з вами. Через що вони загинули? Хвороба? Хижаки? Стихійне лихо?

Чвак, не спускаючи очей з пляшки, знову взявся за ковбасу.

— Мені здасться, ви переоцінюєте його можливості, — стиха мовив Бернард. — Для людини, яка протягом двадцяти років сприймала дійсність лише язиком та піднебінням, ці поняття надто складні. Спробуйте почати з яскравого гастрономічного образу, може, це викличе в його голові хоч якийсь розумовий процес. А я, щоб вимкнути свою уяву, заткну, даруйте, вуха.

Я помізкував.

— Як там у Чехова? Якщо взяти молоду качку… та засмажити її, та з картоплею, та щоб картопля була дрібно нарізана, та щоб підрум'янилася… Ось вам тарілка, Бобе, уявіть на ній усе це. Думайте, сміливіше! Ви бачите форму, колір, відчуваєте приємні пахощі… До віскі потрібна закуска, — уявіть же щось, хай вам грець!