Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Нехай Господь буде з вами, – благословляє отець Комптон.

– І з вами, – спокійно відповідаємо йому.

Те ж саме, усе те ж саме. Але ні, ось ми нарешті тут, щоб всі нас бачили. Відчуваю, що Гелен упивається очима в мою спину. Через п’ять рядів від нас сидить Рут зі своїм братом та батьками. Ненсі, Лаура, Мері Крістіна, Петі, Дейв та Кріс, навіть Джейсон Еверлі – здається, сьогодні в церкві присутні всі, з ким я ходила до школи. Принаймні, таке відчуття. Дивлюсь на Генрі, а він нічого цього не помічає. Він увесь спітнів. Дивиться на мене, підіймає одну брову. Служба триває. Читають «Господи, помилуй! Нехай мир буде з вами. І з вами». Усі встають для читання Євангелії, послання святого Луки, глава друга. Всі мешканці Римської Імперії, які добиралися до своїх рідних домівок, обкладалися податками. Йосип та Марія, яка вже мала народжувати, народження, чудотворне, смирне. Сповивальні одіяння, ясла. Ніколи не розуміла цієї логіки, та краса цього – беззаперечна. Пастухи, які покірно чекають у полі. Ангел: «Не бійтеся, се приношу вам благодатну звістку…» Генрі якось дуже розгублено гойдає ногою. Його очі заплющені, покусує собі губу. Сонм ангелів. Отець Комптон проголошує: «А Марія оці всі слова зберігала, розважаючи, у серці своїм» [40] Євангеліє від Луки, 2:19 (пер. І. Огієнка). . «Амінь», – відповідаємо хором та присідаємо слухати проповідь. Генрі нахиляється до мене та пошепки запитує:

– Де тут туалет?

– Через оті двері, – показую на двері, у які заходили Алісія з Френком та інші.

– Як туди дістатися?

– Йди до входу в церкву, а потім попри боковий неф.

– Якщо я не повернуся…

– Ти повинен повернутися.

Тієї миті, коли отець Комптон промовляє: «У цю найрадіснішу зі всіх ночей…», Генрі встає та спішно виходить. Отець стежить очима, як Генрі встає та йде до дверей. Спостерігаю, як він прослизає у двері, й вони зачиняються за ним.

Генрі:Стою, як виявляється, у передпокої початкової школи. Без паніки, постійно собі повторюю. Ніхто тебе не бачить. Сховайся десь. Роззираюсь довкола, відчуваю якийсь безконтрольний страх, бачу двері: «Чоловічий туалет». Відчиняю, опиняюся у мініатюрному хлопчачому туалеті, обкладеному коричневою плиткою, всі приладдя крихітні та низькі, майже до землі, радіатор прорвало, і це підсилює запах казенного мила. Трохи прочиняю вікно та просовую голову в шпарину. Нічого не видно, лише ялинки, що повністю затуляють увесь краєвид. Холодне повітря має хвойний присмак. За кілька хвилин мені стає краще. Лягаю на плитку, скручуюся, підборіддям торкаюся колін. Ось і я. Цілий. Тут. Зараз. На цій коричневій підлозі. Я ж так небагато прошу. Безперервність та цілісність. Звичайно, якщо навіть Бог і існує, то він хоче, щоб ми були добрими; немудро було би очікувати, щоби всі були добрими просто так, без жодної на те причини. А Клер – дуже, дуже добра, вона навіть вірить у Бога. Для чого ставити її у незручне становище перед усіма тими людьми?

Розплющую очі. Все це крихітне фарфорове причандалля розпливається перед моїми очима, мерехтить різними кольорами веселки; небесно-голубий, зелений, пурпуровий. Відмовляюся йти, не хочу зникати, не зараз. Весь тремчу. «Ні!» – але щезаю.

Клер:Отець закінчує проповідь про мир у всьому світі. Тато перехиляється через Шерон та Марка й шепоче:

– Твоєму другу зле?

– Так, – шепочу у відповідь. – У нього дуже болить голова, через це у нього деколи нудота.

– Може, я піду й подивлюся, чи йому потрібна допомога?

– Ні. Все буде добре.

Це тата не переконало, але він усе ж залишається на своєму місці. Отець благословляє Тіло Христове. Намагаюся стриматися, щоб не вибігти й самій почати шукати Генрі. Перші лавки встають до причастя. Алісія грає Сюїту № 2 для віолончелі Баха. Сумну, але милу. Генрі, повернися. Повернися.

Генрі:Я у своїй квартирі в Чикаґо. Темно. Стою на колінах у вітальні. Похитуючись, піднімаюсь, боляче вдаряюся ліктем об книжкові полички.

– Чорт!

У це неможливо повірити. Навіть одного дня не можу провести з сім’єю Клер! Мене всмоктало та виплюнуло у своє власне чортове помешкання, ніби той бісів більярдний м’яч.

– Гей!

Повертаюсь і бачу себе, сонного, який підводиться з дивана.

– Яке сьогодні число? – вимогливо запитую.

– Двадцять восьме грудня 1991 року.

Значить, уже минуло чотири дні.

Сідаю на ліжко.

– Це нестерпно.

– Розслабся. Повернешся за кілька хвилин. Ніхто навіть не помітить. Усе буде добре аж до кінця гостин.