Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Спустіться вниз, якщо хочете верещати, – гнівно шипить та зачиняє двері.

Присоромлено переглядаємося.

– Пізніше, – кажу татові, – потім роздаси мені на горіхи.

Увесь цей час Генрі сидить на ліжку, вдаючи, ніби його немає.

– Ходімо, Генрі. Посидьмо в іншій кімнаті.

Генрі слухняний, мовби маленький хлопчик, який завинив, устає та йде за мною сходами вниз. Алісія, підскакуючи, прямує за нами. Внизу задираю голову й дивлюся угору. Тато якось безпомічно дивиться на нас зверху. Відвертається, підходить до маминої спальні та стукає у двері.

– Гей, а подивімося «Це дивовижне життя», – пропонує Алісія, дивлячись на свій годинник. – Уже за п’ять хвилин на шістдесятому каналі.

– Знову? Та ти вже його двісті разів дивилася!

Алісія просто розум втрачає від Джиммі Стюарта.

– А я його ніколи не бачив, – зізнається Генрі.

– Ніколи? Як це? – Алісія вражена.

– У мене немає телевізора.

От тепер Алісія насправді збентежена.

– Зламався, чи щось інше?

– Ні, просто ненавиджу телевізори. Від них у мене болить голова, – сміється Генрі.

Насправді, це через телевізор він змушений подорожувати у часі. Через швидке миготіння кадрів.

– То ти не хочеш дивитися? – розчаровано перепитує Алісія.

Генрі дивиться на мене, а я не проти.

– Звичайно, подивимося, – заспокоюю її. – Але трішки. Не до кінця, бо потрібно буде збиратися до церкви.

Усі разом ідемо до кімнати з телевізором, яка неподалік від вітальні. Алісія вмикає канал. Там співає хор «Несподівано спустилася тиха ніч».

– Фу! – презирливо посміхається. – Ви тільки гляньте на ті страшні жовті пластикові накидки. Вони ж, як дощовики!

Вона плюхається на підлогу, Генрі сідає на диван, я біля нього. Відколи ми приїхали, я постійно думаю над тим, як мені поводитися з Генрі перед своєю родиною. Наскільки близько можна сидіти біля нього? Якби тут не було Алісії, я би лягла на диван та поклала голову йому на коліна. Генрі вирішує мою проблему, підсовуючись ближче та обіймаючи мене. Ці обійми якісь дуже незграбні: у будь-якій іншій ситуації ми б отак не сиділи. Звісно, ми ніколи разом не дивимося телевізор. Може би й сиділи, якби хоч колись дивилися. Хор зникає, з’являється блок реклами. «Мак-Дональдз», місцевий дистриб’ютор «Б’юїк», «Пілсбері», «Ред Лобстер»: усі вітають нас із Різдвом. Дивлюсь на Генрі, на його лиці німий подив.

– Що? – м’яко запитую.

– Швидкість. Кадри змінюються що кілька секунд, мені буде погано, – Генрі потирає очі. – Думаю, піду щось трохи почитаю.

Встає та виходить з кімнати, а за хвилину мені вже чути його кроки сходами. Читаю коротку молитву: Будь ласка, Боже, нехай Генрі не подорожує у часі, особливо тоді, коли ми будемо в церкві, бо я не зможу нічого пояснити. Коли починаються титри до фільму, Алісія видряпується на диван.

– Недовго він витримав, – спостережливо зауважує.

– У нього дуже болить голова. Уяви собі, наче повинна лежати в темряві і не рухатися, а коли хтось скаже хоч слово, то голова вибухає. От такий у нього біль.

– Ой, – співчуває Алісія. Але тут Джеймс Стюарт роздає туристичні брошури, його поява дуже коротка, бо потрібно поспішати на танці. – Він класний.

– Джиммі Стюарт?

– І він теж. Я про твого хлопця, Генрі.

Усміхаюся. Мене охоплює така гордість, ніби Генрі – мій власний витвір.

– Так.

Через усю переповнену людьми кімнату Донна Рід осяює Джиммі Стюарта усмішкою. Вони танцюють, а суперник Джиммі Стюарта повертає важіль, і підлога танцювального майданчика розходиться, а під нею – басейн.

– Як він сподобався мамі!

– Алілуя.

Донна та Джиммі скочуються у басейн. Люди у вечірньому вбранні пірнають туди за ними; оркестр грає.

– І Нел з Етою також схвалюють твій вибір.

– Чудово. А тепер нам просто потрібно прожити якось наступні тридцять шість годин, аби не зіпсувати такого хорошого першого враження.

– Можуть бути якісь проблеми з цим? Хіба що – ні, ні, ти не будеш такою дурепою… – підозріливо дивиться на мене. – Авжеж?

– Звісно.

– Звісно, – повторює за мною. – Боже, не можу повірити Марку. Який дебіл!

Гуляючи вулицями Бедфорд Фолз, розкішні у своїй футбольній формі та банному халаті Джиммі з Донною співають «Дівчата з Баффало, виходьте погуляти».

– Треба було тобі тут учора бути. Думала, що в тата буде інфаркт просто перед ялинкою. Вже уявляла собі, як він гепається на неї, а вона на нього, і як лікарі «швидкої» змітають з нього всі ялинкові прикраси та подарунки перед тим, як його реанімувати.