Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

На якусь мить екран телевізора темніє, відтак знову бачимо Донну в кущі гортензії, а Джиммі Стюарт ходить навколо нього, тримаючи її халат. Дражнить її, обіцяючи почати продавати квитки на це видовище. « Наволоч », – думаю я, але червонію, згадуючи ще гірші речі, які я говорила та робила Генрі vis á vis [39] Відносно ( фр. ). його одягу/оголеності. Та потім підкочує автівка, і Джиммі Стюарт кидає Донні халат. «У твого батька стався сердечний напад», – каже хтось у автівці, і він іде, навіть не озирнувшись. А Донна стоїть нещасна посеред листяного орнаменту. Мої очі на мокрому місці.

– Ісусе, Клер, та все нормально, він повернеться, – заспокоює Алісія.

Усміхаюся, і ми вмощуємося зручніше, щоб подивитися, як містер Поттер підбурює бідного Джиммі Стюарта, щоби той покинув коледж та зайнявся заощадженнями та позиками, на яких накладений арешт.

– Скотина, – резюмує Алісія.

– Скотина, – погоджуюся з нею.

Генрі:Коли заходимо з холодного нічного повітря у тепло та світло церкви, в мені все стискається. Ніколи ще не відвідував католицького богослужіння. Востаннє, коли був на якомусь церковному обряді, – на похороні моєї мами. Клер веде нас центральним проходом, а я притискаюсь до її руки, наче сліпець. Всідаємось на вільну лавку. Клер та її рідні стають на коліна, на оті спеціальні м’які підставки, а я сідаю. Так мені сказала робити Клер. Ми прийшли рано. Алісія десь зникла, за нами сидить Нел з чоловіком та сином, якого відпустили на свята зі служби на морському флоті. Дульсі сидить зі своєю приятелькою. Клер, Марк, Шерон та Філіп стоять на колінах пліч-о-пліч, у всіх різні настрої: Клер – скромна та задумлива, Марк – просто заради формальності, Шерон – спокійна та заглиблена у молитву, Філіп – виснажений. У церкві повно пуансетій. Пахне воском та мокрими пальтами. Праворуч від вівтаря – шопка з Марією, Йосипом та їхнім оточенням. Люди вмощуються, вибираючи місця та вітаючись один з одним. Клер підводиться з колін та сідає біля мене, Марк з Філіпом наслідують її приклад. Шерон ще кілька хвилин залишається стояти на колінах. Відтак усі ми тихенько сидимо у своєму ряду в очікуванні служби. Чоловік у костюмі виходить на сцену – вівтар, чи щось таке, – та перевіряє мікрофони, прикріплені до пюпітрів, а потім знову йде. У церкві зараз набагато більше людей, вона переповнена. Алісія з двома жінками та чоловіком з’являються ліворуч від сцени, несуть свої інструменти. Білявка – скрипалька, а непоказна жінка з каштановим волоссям – грає на альті. Чоловік, який настільки старий, що йде зігнутий та шаркає ногами, – ще один скрипаль. Усі одягнені в чорне. Сідають на свої розкладні крісла, вмикають лампочки над своїми пюпітрами, шелестять нотами, бренькають струнами та переглядаються, очевидно, для гармонійного вступу. Люди раптом затихають, і в цю тишу вливається повільна низька музична нота, яка заповнює простір, яка не відноситься до жодного музичного твору, а просто існує, звучить. Алісія проводить по інструменту смичком, та настільки повільно, наскільки взагалі ним можна вести, і звук, який видає її інструмент, здається, виникає нізвідкіля, наче створюється десь між моїми вухами, резонує моїм черепом. Таке відчуття, наче чиїсь пальці торкаються моїх мізків. Потім вона перестає грати. Панує тиша: коротка, проте абсолютна. А затим вступають усі четверо музикантів. Після чистоти тієї єдиної ноти, їхня музика звучить негармонійно, по-сучасному та у дисонансі. «Барток»? – не можу здогадатися я, але потім вслухаюсь у те, що чую, та розумію, що вони грають «Тиху ніч». Не можу зрозуміти, чому вона так дивно звучить, аж поки не помічаю, що білявка копає ногою крісло Алісії, і після цього звучання нормалізується. Клер кидає погляд на мене та всміхається. Усі в церкві розслабляються. «Тиха ніч» поступається гімну, який я не можу розпізнати. Усі встають. Повертаються до входу в церкву: центральним проходом іде священик у супроводі великого кортежу маленьких хлопчиків та кількох чоловіків у костюмах. Вони урочисто проходять до вівтаря та займають свої позиції. Музика переривається. « О, ні! – думаю. – І що тепер?» Клер бере мене за руку, ми встаємо разом із натовпом. Якщо тільки є Бог, будь ласка, Боже, дозволь мені тут постояти, спокійно, не привертаючи нічиєї уваги, тут і зараз, тут і зараз.

Клер:У Генрі такий вигляд, наче він от-от умліє. Дорогий Боже, будь ласка, не дай йому зараз зникнути! Отець Комптон вітає нас своїм дикторським голосом. Лізу в кишеню пальта Генрі, просуваю пальці крізь дірку на дні, намацую його пеніс та стискаю. Він здригається, наче я пропустила крізь нього електрострум.