Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Ти нам допоможеш. Побачиш, – усміхаюся до нього.

Заходить Шаріс. Кашляє.

– О, любий, ти вже так довго чекаєш!

– Та я теревенив із Клер. Про Генрі.

– Упевнена, ти їй розповідав, як безмежно його обожнюєш. – У голосі Шаріс звучить застережлива нотка.

– Я радив їй тікати у зворотному напрямку так швидко, наскільки це можливо.

– О, Гомесе! Клер, не слухай його. У нього жахливий смак на чоловіків, – каже Шаріс, чинно всідаючись на відстані менш ніж у півметра від нього, проте Гомес дотягується до неї й всаджує собі на коліна. Вона дивиться на нього.

– Вона завжди така після церкви.

– Хочу снідати.

– Авжеш, голубко, – вони підіймаються та біжать до кухні.

Шаріс верескливо хихикає, а Гомес намагається ляснути її журналом «Таймз». Зітхаю та йду до своєї кімнати. Усе ще сяє сонце. У ванній кімнаті напускаю дуже гарячу воду у велетенську стару ванну та роздягаюся. Забираючись до ванни, ловлю своє відображення у дзеркалі. Якась я повнувата. Не надто втішившись, занурююсь у воду, відчуваючи себе одаліскою Інґрес з комп’ютерної гри. Генрі кохає мене. Генрі тут, нарешті, тепер, нарешті. А я його кохаю. Проводжу руками по грудях, виділяється та зникає тонка цівка бульбашок. Чому все мусить бути таким заплутаним? Хіба ми вже не пережили усі складнощі? Занурюю голову у воду, дивлюсь, як погойдується на воді моє волосся, темне, мов сітка. Я ніколи не обирала Генрі, а він ніколи не обирав мене. То хіба це може бути помилкою? І знову наштовхуюсь на те, чого ми не можемо знати. Лежу у ванні, розглядаю плитку на стіні; лежу довго, аж вода стає холодною. У двері стукає Шаріс, цікавиться, чи я, бува, не вмерла. Украй терміново їй потрібно зайти й почистити зуби. Закручуючи волосся у рушник, бачу себе у дзеркалі. Через гарячу пару відображення нечітке; здається, час трансформується, накладаючись один на одного, і ось уже бачу себе в багатошаровому розрізі, бачу всі свої попередні дні та роки, й усі наступні. Раптом здається, що стаю невидимою. Втім, це відчуття зникає так само швидко, як і з’явилося. Стою нерухомо ще якусь хвилинку, відтак надягаю банний халат, відчиняю двері та йду.

Генрі:О 5:25 ранку дзвінок у двері. Поганий знак. Спросоння плентаюсь до домофону й натискаю кнопку.

– Так?

– Гей, впусти мене.

Знову натискаю кнопку, й по лінії передається той жахливий зумерний сигнал, що засвідчує: «Ласкаво просимо до нашого сімейного вогнища». Сорок п’ять секунд по тому чути глухий металічний звук ліфта, що важко підіймається нагору. Натягую халат, виходжу в загальний коридор; крізь маленьке віконечко в шахті ліфта спостерігаю за його тросами. Кабіна зупиняється на поверсі, а в ній – подумати лишень! – я.

Він відчиняє двері ліфта й заходить у коридор, голий, небритий, дуже коротко підстрижений. Швидко пересікаємо порожній коридор і зашмигуємо до квартири. Зачиняю двері. Якусь мить просто стоїмо, оглядаючи одне одного.

– Що ж, – кажу лише для того, аби щось сказати. – Як справи?

– Не дуже. Яке сьогодні число?

– Двадцять друге грудня 1991 року. Субота.

– Аа, «Violent Femmes» сьогодні в «Араґоні»?

– Угу.

– Лайно, – сміється, – який то скажений був вечір.

Підходить до ліжка – мого ліжка – та заскакує, накривається геть аж з головою. Плюхаюсь біля нього.

– Гей! – Він не видає ані звуку. – Який у тебе вже рік?

– Тринадцяте грудня 1996 року. Я саме збирався спати. Дай мені трохи поспати, інакше через п’ять років дуже пожалкуєш.

Резонно. Знімаю халат і забираюсь назад у ліжко. Зараз я вже з іншого боку, – там, де завжди спить Клер (зараз я це сприймаю саме так), бо мій двійник привласнив собі мою половину ліжка. На цій частині трохи інакше. Наче заплющуєш одне око й дуже зблизька дивишся на щось, а потім дивишся не це ж саме іншим оком – бачене відрізняється. От я так лежу і саме це й роблю. Дивлюсь на м’яке крісло з розкиданим на ньому одягом, кісточку від персика на дні келиха з-під вина, що стоїть на підвіконні, лицьовий бік правої долоні. Нігті варто би підстригти, а квартира взагалі могла би претендувати на кошти з федерального фонду допомоги постраждалим від катастроф. Можливо, інший я захоче узятись за цю роботу, трохи прибрати в квартирі, відпрацювати своє проживання. Подумки розглядаю вміст холодильника та комірчину з продуктами й висную, що запасів вистарчить. Сьогодні планую привести до себе Клер, але й гадки не маю, що робити зі своїм додатковим тілом. Та раптом мене лякає думка про те, що, можливо, Клер захоче бути з цією моєю пізнішою іпостассю, адже вони вже краще знають одне одного. Це чомусь змушує мене панікувати. Намагаюсь заспокоїти себе тим, що якщо зараз щось віднімається, то пізніше воно додасться. Але я все ще роздратований і хочу, щоби хтось із нас просто забрався геть.