Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Не можу, Інґрід, не можу. Вибач…

– Генрі! – Вона біжить услід за ним, і раптом обоє помічають мене, застиглу посеред коридору.

Генрі похмуро бере мене за руку й ми швидко йдемо у бік сходів. Переступивши три сходинки, озираюся і бачу, що вона й досі стоїть та дивиться нам услід, руки попід боки, безпомічна та напружена. Генрі озирається, і ми обоє продовжуємо підніматися сходами.

Якимось дивовижним чином наш столик усе ще вільний і все ще може похвалитися наявністю нашого верхнього одягу. Вимикають світло.

– Вибач. Ішов до бару та наштовхнувся на Інґрід… – намагається перекричати галас публіки Генрі.

Хто така Інґрід? Згадую, як стояла у ванній кімнаті Генрі з губною помадою у руці. Я мушу знати. Та нас огортає густа пітьма, і «Violent Femmes» виходять на сцену.

Ґордон Ґано стає до мікрофону, оглядає нас усіх, відтак лунають перші грізні акорди. Він нахиляється вперед та співає речитативом перші рядки пісні «Бульбашка на сонці»; починається тусня. Ми з Генрі сидимо та слухаємо, потім він перехиляється до мене через стіл та кричить:

– Хочеш піти звідси?

Танцмайданчик – кипляча маса народу.

– Хочу танцювати!

– Класно! Так! Ходімо! – полегшено промовляє Генрі. Стягує з себе краватку та засовує в кишеню пальта.

Проштовхуємося сходами униз і виходимо на танцмайданчик. Бачу Шаріс і Гомеса, які танцюють чи то разом, чи то порізно. Шаріс нікого не бачить і перебуває у стані крайнього збудження. Гомес ледве рухається, між зубів затиснена цигарка. Помічає мене та махає рукою. Пробиратися крізь натовп – наче переходити вбрід озеро Мічиґан; нас заносить усередину та затискує між людьми, ми підбираємося ближче до сцени. Натовп реве «Ще! Ще!», і «Femmes» своєю божевільною грою піддає жару у відповідь.

Генрі рухається під звук бас-гітари. Ми якраз позаду основного натовпу, з одного боку танцівники зі скаженою швидкістю лупляться один об одного, а з іншого – трясуть стегнами та молотять руками у такт музиці.

Танцюємо. Крізь мене прокочується музика, хвилі звуків хапають мене за хребет, рухають моїми ногами, стегнами, плечима, не питаючи дозволу в мозку. (« Красива дівчинко, мені подобається твоя сукня, шкільна посмішка, о, так, де вона зараз, можу лише здогадуватися ».) Розплющую очі й бачу, що Генрі, танцюючи, стежить за мною. Підіймаю руки, він обхоплює мене навколо талії, і я підстрибую. Мені відкривається панорамний вигляд на танцмайданчик, здається, на цілу вічність. Хтось мені махає, але до того, як я можу розгледіти, хто це, Генрі вже опускає мене додолу. Танцюємо впритул одне до одного, танцюємо окремо. (« Як можна пояснити особистий біль? ») Піт скочується градом. Генрі трусить головою, його волосся створює чорний вихор, на мені його піт. Музика підштовхує, глумиться наді мною (« Немає заради чого жити, немає заради чого жити, немає заради чого жити ».) Ми занурюємося в неї. Моє тіло гнучке, ноги заціпеніли, відчуття несамовитості охоплює від паху до маківки. Волосся повисло вологими шворками, прилипло до рук, шиї, обличчя та спини. Музика розбивається об стіну та затихає. Серце калатає. Кладу руку на груди Генрі, дивуюся від того, що у нього лише ледь пришвидшене серцебиття.

Згодом проходжу до жіночої вбиральні та бачу Інґрід, яка сидить на раковині й плаче. Перед нею стоїть маленька темношкіра жіночка з красивими довгими дредами, лагідно їй щось говорить та куйовдить волосся на голові. Від вологої жовтої плитки відлунює звук схлипувань Інґрід. Хочу звідси вийти, однак мої рухи приваблюють їхню увагу. Вони дивляться на мене. Інґрід має жахливий вигляд. Уся її німецька велич щезла, її обличчя набрякло та почервоніло, макіяж потік. Дивиться на мене порожніми холодними очима. Темношкіра жінка підходить до мене. Вона гарненька, тендітна, чорна та сумна. Стає близько біля мене та спокійно промовляє:

– Сестро, як тебе звати?

– Клер, – трішки вагаючись, зрештою відповідаю.

Вона знову дивиться на Інґрід.

– Клер, мудра людина з півслова втямить. Ти влазиш туди, куди не слід. Від Генрі не варто очікувати нічого хорошого. Проте очікувати не варто Інґрід. А ти будеш дурепою, якщо зв’яжешся з ним. Чуєш, що я кажу?

Не хочу далі слухати, проте нічого не можу з собою вдіяти.

– Про що ти говориш?

– Вони збиралися одружитися. А потім Генрі лишає її, каже, що йому дуже шкода і щоб вона не переймалась та просто забула. Я пояснюю, що без нього їй буде краще, та вона не слухає. Він погано до неї ставиться, п’є так, наче більше ніколи не буде бачити алкоголю, спить з усім, що рухається. От такий Генрі! Коли будеш ридати через нього, навіть не кажи, що тебе не попереджали. – Різко повертається та йде до Інґрід, яка з невимовним розпачем усе ще дивиться на мене.