Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Клер:Двадцять четверте грудня, 8.32 ранку. Ми з Генрі їдемо до Медовларк-гаусу на Різдво. Чудовий ясний день, в Чикаґо немає снігу, але в Саут-Гейвені випав аж п’ятнадцять сантиметрів. Перед від’їздом Генрі витратив багато часу, щоб перескладати речі у машині, перевірити шини, глянути під капот. Не думаю, щоб він хоч трішки розумів, на що він там дивиться. Моя автівка – мила біла «Хонда Сівік» 1990 року випуску, і я її люблю. Проте Генрі ненавидить їздити в машині, особливо в маленькій. Як пасажир – він просто жахливий, тримається за поручні крісла та весь час, поки ми їдемо, просить пригальмовувати. Якби він був водієм, можливо, він би не так боявся, але з деяких очевидних причин водійських прав у нього немає. Отож цього гарного зимового дня наше авто рухається уздовж Індіана-Тол-Роуд. Почуваюся спокійно, не можу дочекатися зустрічі зі своєю сім’єю, а Генрі вже близький до божевілля. Не розряджає атмосфери й той факт, що сьогодні він не бігав. Я вже давно помітила, що Генрі, щоб почуватися щасливим, потрібно неймовірно багато фізичної діяльності. Це ніби тусуватися з хортом. У реальному часі Генрі геть інший. Ще в моєму дитинстві, коли Генрі з’являвся та зникав, наші зустрічі були насиченими, драматичними та нервовими. Генрі мав багато чого мені розповісти, та не збирався цього робити. Більшість часу він не дозволяв мені бути біля себе, тому мене ніколи не полишало відчуття сильного невдоволення. Коли я нарешті знайшла його у своєму теперішньому часі, то думала, що те відчуття буде завжди. Та насправді так навіть краще, набагато. Найважливішим є те, що замість повної відмови доторкатися до мене, він постійно торкається, цілує, кохається зі мною. Відчуваю, мовби стала кимось іншим, кимось, хто купається у теплому затоні насолоди. І він мені все розповідає! Що би я не запитала про нього, його життя, сім’ю – все, з іменами, місцями, датами. Все, що в дитинстві було для мене повною таємницею, відкривається зараз у своїй ідеальній логіці. Та найкращим є те, що можу бачити його впродовж довших проміжків часу – годин, днів. Знаю, де його знайти. Він іде на роботу, повертається додому. Інколи розгортаю свій записник, щоби просто знайти його дані: Генрі Детембл, Дірборн-стрит, 714, квартира 11е, Чикаґо, штат Ілінойс, індекс 60610, 312-431-8313. Прізвище, адреса, телефонний номер. Я можу зателефонувати йому! Це дивовижно! Почуваюся Дороті, коли її будиночок приземлився в країні Оз, а світ із чорно-білого обернувся на кольоровий. Ми більше не в Канзасі.

Насправді ми майже доїжджаємо до Мічиґану, тут можна зупинитися та перепочити. Повертаю авто на паркованку; виходимо та розминаємо ноги. Відтак заходимо в будівлю, а там – мапи та брошури для туристів, величезна кількість автоматів з продуктами.

– Вау! – вигукує Генрі. Підходить та оглядає асортимент їжі в автоматах, а потім починає листати брошури. – Гей, їдьмо у Франкенмус! «Різдво 365 днів на рік!» О Боже, я би вже через годину такої забави зробив собі харакірі. У тебе є дрібні гроші?

На дні гаманця знаходжу пригорщу монет, і ми з превеликою радістю витрачаємо їх на дві коли, коробку «Ґуд-енд-Пленті» та плитку «Герші». Тримаючись за руки, виходимо назад на сухе морозне повітря. В автівці відкорковуємо колу та їмо солодощі. Генрі дивиться на мій годинник.

– Так сумно. Лише чверть по дев’ятій.

– Ну, але за пару хвилин буде вже чверть по десятій.

– О, так. Час у Мічиґані йде на годину вперед. Фантастично.

– Усе в нашому житті фантастично, – кажу, дивлячись на нього. – Повірити не можу, що ти справді зустрінешся з моєю сім’єю. Я так довго ховала тебе від них.

– Йду на це лише тому, що обожнюю тебе до нестями. Я так довго уникав цих автомобільних подорожей, зустрічей з сім’ями моїх подруг та Різдва. Те, що я терплю це все одним махом, – лише тому, що кохаю.

– Генрі… – Повертаюсь до нього; цілуємося.

Поцілунок уже переростає у щось більше, коли за кілька кроків від нас краєм ока бачу трьох підлітків з великим псом, що з цікавістю спостерігають за нами. Генрі обертається, щоб подивитися, на що ж це я так дивлюся, а хлопці шкіряться й підіймають великого пальця, показуючи знак «Класно!». Неспішною ходою ідуть до батьківського фургона.

– До речі, а як ми спатимемо у тебе вдома?

– Любий, якраз учора Ета мені щодо цього телефонувала. Я буду в своїй кімнаті, а ти – в блакитній. Між нами буде коридор, а також спальня батьків та Алісії.