Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Саут-Гейвен, п’ятдесят миль.

Двадцять шість, дванадцять, три, одна.

Фенікс Роуд.

Шосе «Блу Стар».

А потім – провулок Міґрем. Тягнуся рукою, щоб розбудити Генрі, та він уже прокинувся. Нервово посміхається і дивиться крізь вікно на безкінечні тунелі голих зимових дерев, а ми зі свистом минаємо їх. Коли починає виднітися брама, нишпорю в бардачку, шукаючи ключ від неї. Ворота розлітаються урізнобіч, і ми проїжджаємо.

Наче в книжці-розкладачці, виринає перед нами будинок. Генрі роззявляє рота від подиву й сміється.

– Що? – пробую захищатися.

– Навіть не думав, що він такий величезний. Скільки у цьому монстрові кімнат?

– Двадцять чотири, – відповідаю.

Автівка під’їжджає до будинку; зупиняю її біля вхідних дверей. Ета махає нам з вікна у коридорі. Від нашої останньої зустрічі волосся у неї ще більше посивіло, але обличчя – аж рожеве від задоволення. Коли ми вибираємося з машини, вона обережно спускається слизькими сходами, без пальта, у гарненькій темно-синій сукні з мереживним комірцем, взута у зручне взуття, акуратно несучи своє огрядне тіло. Підбігаю, щоб подати їй руку, та Ета відмахується від мене, сходить до самого низу, аж потім обіймає та цілує (мені так радісно знову вдихнути аромат її пудри та крему «Нокзіма»!). Потім виходить Генрі, стає біля нас, чекає.

– А що тут у нас? – питає вона, наче Генрі – якийсь малюк, якого я привела, нікого не повідомивши.

– Ета Мілбауер, Генрі Детембл, – представляю їх одне одному.

Бачу незначне здивування на його лиці, й мене стає цікаво, за кого він її прийняв. Поки підіймаємося сходами, Ета привітно йому всміхається. Відчиняє вхідні двері.

– А як наші речі? – тихо запитує мене Генрі.

Відповідаю, що це справа Пітера.

– А де всі?

Ета пояснює, що обід за чверть години, тим часом ми можемо скинути верхній одяг, помити руки, а тоді сідати за стіл. Вона нас лишає в коридорі та поспішає на кухню. Відвертаюся, знімаю пальто та вішаю в шафу в прихожій. Коли повертаюся до Генрі, то бачу, що він махає комусь рукою. Дивлюся, хто б то міг бути, й бачу Нел, яка висунула з дверей їдальні своє широке кирпате лице та шкіриться на всі тридцять два. Біжу до неї та міцно цілую, а вона пирскає та каже:

– Гарний хлопець, мавпеня, – і йде собі до кімнати, перш ніж Генрі встигає до нас підійти.

– Нел? – здогадується він, і я ствердно йому киваю.

– Вона не сором’язлива, просто зайнята, – пояснюю.

Веду його службовими сходами на другий поверх.

– Тут ти будеш спати, – відчиняю двері блакитної кімнати. Він заглядає всередину та йде зі мною коридором.

– А це моя кімната, – з острахом промовляю.

Генрі вже прослизнув усередину, став посередині килима й оглядає кімнату. Коли повертається до мене, розумію, що він нічого не впізнає; жодна річ ні про що йому не говорить, і цей ніж усвідомлення застрягає ще глибше: усі ці невеличкі символи та сувеніри у цьому музеї нашого минулого – наче любовні листи для неписьменного. Генрі бере гніздо кропив’янки (це саме те перше гніздо, яке він мені подарував, а їх було багато за ті всі роки) і каже:

– Гарне.

Киваю, а коли розтуляю рота, щоби це сказати, він кладе його назад на поличку й запитує:

– А ті двері зачиняються?

Клацаю замком: ми спізнюємося на обід.

Генрі:Я уже майже спокійний. Разом із Клер спускаюся сходами, проходимо темним холодним коридором до їдальні. Всі вже їдять. У кімнаті низька стеля, проте вона затишна, у стилі Вільяма Морріса. Від вогню, що потріскує у маленькому каміні, йде тепло. Вікна так замерзли, що крізь них нічого не видно. Клер підходить до худої жінки зі світло-рудим волоссям, – це, напевно, її матір, – нахиляється до неї та цілує. Потім жінка привстає та тисне мою руку. Клер представляє її як «моя мама», я ж називаю її «місіс Ебшир», на що вона відразу ж заперечує:

– О, можете називати мене Люсіль, мене усі так називають, – усміхається виснаженою, проте теплю усмішкою, наче вона – яскраве сонце з якоїсь іншої галактики.

Сідаємо за стіл, навпроти одне одного. Клер сідає між Марком та старенькою жінкою, яка, як виявляється, її двоюрідна бабуся Дульсі. Я сиджу між Алісією та повненькою, з дуже світлим волоссям дівчиною, яку представляють як Шерон, і яка, скоріш за все, прийшла з Марком. Батько Клер сидить у центрі столу. Перше моє враження – я його дратую. Симпатичний, проте запальний Марк видається нервовим. Вони вже бачили мене. Дивно, що ж я таке робив, що вони мене запримітили та запам’ятали. Коли Клер представляє мене, вони якось гидливо відсахуються. Однак Філіп Ебшир – юрист та майстер своєї справи, і вже за хвилину він приязний та усміхнений господар, батько моєї дівчини, лисіючий чоловік середнього віку в окулярах «крапельках». Його атлетична статура стала пухкою, живіт випирає, у нього міцні руки, руки, які грають у теніс, та сірі очі, які вороже мене споглядають, незважаючи на довірливу усмішку. Марку складніше приховати напруження. Щоразу, коли дивлюся на нього, він колупається у своїй тарілці. Алісія – не те, що я очікував. Вона прозаїчна та добра, проте дещо дивна та розгублена. У неї таке ж, як у Філіпа, темне волосся, власне, як і у Марка; риси обличчя – як у Люсіль. Алісія виглядає так, наче хтось вирішив скомбінувати Клер та Марка, проте передумав і, щоб заповнити прогалини, додав ще дещо від Елеонори Рузвельт. Філіп щось каже, Алісія сміється, встає з-за столу, і, на моє здивування, видається гарненькою.