Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Як суворо ми мусимо дотримуватися цих правил?

– Не знаю, – відповідаю та заводжу двигун; авто виїжджає на шосе. – Ніколи ще цього не робила. Марк просто приводить своїх дівок до вітальні на першому поверсі, під ранок перепихається з ними на канапі, а ми всі вдаємо, що нічого не помічаємо. Якщо буде важко, ми завжди можемо спуститися до читальні; я ж колись тебе там ховала.

– Гм. Ну, добре, – погоджується Генрі, деякий час дивиться у вікно. – Знаєш, не так це вже й погано.

– Що саме?

– Їздити. Автівкою. Шосе.

– Очманіти! Наступного разу летітимеш літаком.

– Ніколи.

– Париж. Каїр. Лондон. Кіото.

– Нізащо! Переконаний, що тоді подорожуватиму в часі, і лише Бог знає, чи зможу повернутися на те, що летить зі швидкістю під триста п’ятдесят миль за годину. Для мене все завершиться падінням а-ля Ікар.

– Ти серйозно?

– Не збираюся навіть пробувати, щоб переконатися.

– А міг би ти, подорожуючи в часі, туди дістатися?

– Ну… Це лише моя теорія. Суб’єктивна теорія подорожей у часі, досліджена Генрі Детемблом, не Загальна теорія подорожей у часі.

– Добре.

– По-перше, думаю, що тут уся справа в мозку. Щось на кшталт епілепсії. Зі мною це трапляється у стані стресу, і є певні фізичні сигнали, наприклад спалахи світла, що можуть слугувати причиною. А таке, як секс, біг та медитація допомагають мені залишитися у теперішньому. По-друге, свідомо я не можу контролювати те, коли чи куди йду, як довго там залишаюся чи ж коли мені повертатися. Тому подорожі до Рів’єри маловірогідні. Моя підсвідомість, напевне, витримує неймовірний тиск, я ж проводжу купу часу в своєму власному минулому, відвідуючи цікаві чи важливі для мене події, і, скоріш за все, більшу частину свого часу проводитиму з тобою, а цього я чекаю з великим нетерпінням. Збираюся відвідати ті місця, в яких я вже бував у реальному часі, хоча насправді опиняюся в іншому, зовсім іншому місці та часі. Я би краще їздив у минуле, аніж у майбутнє.

– Ти був у майбутньому? Не знала, що ти вмієш таке робити.

– Поки що мій часовий діапазон – п’ятдесят років у обох напрямках, – не без задоволення констатує Генрі. – Але в майбутнє я потрапляю рідко. Не думаю, що бачив там щось корисне для себе. Зазвичай, перебуваю там дуже мало часу. Можливо, я просто не знаю, на що звертати увагу. Минуле притягує магнітом. У ньому я більш монолітний. Може, майбутнє саме по собі не таке матеріальне? Не знаю. Мене завжди долає відчуття, наче дихаю розрідженим повітрям, там, у майбутньому. Це і є одним із розпізнавальних сигналів майбутнього: інші відчуття. Там важче бігти, – задумливо мовить Генрі, і я раптом починаю розуміти весь цей жах, коли ти опиняєшся не в своєму часі та просторі, без одягу, без друзів…

– Ось чому твої ступні…

– Тверді, як ремінь.

Підошви його ніг завжди у грубезних мозолях, наче намагаються перетворитися у підошву взуття.

– Я – копитна тварина. Якщо колись хоч щось станеться з моїми підошвами, застрель мене.

Якийсь час їдемо мовчки. Дорога то простягається угору, то пролягає вниз, за вікном мигтять мертві кукурудзяні поля. Освітлені зимовим сонцем, стоять ферми, на довгих під’їзних дорогах до кожної з них вишикувані фургони, причепи та американські машини. Зітхаю. Подорож додому – суперечливе відчуття. Аж вмираю, так хочу побачити Алісію та Ету, хвилююсь за маму і не надто прагну побачити тата та Марка. Але мені кортить побачити, як вони ладитимуть з Генрі, а він з ними. Пишаюся тим, що тримала Генрі в секреті так довго. Чотирнадцять років. Для дитини чотирнадцять років – вічність.

Проїжджаємо «Вол-Март», «Дейрі Квін», Мак-Доналдс. Кукурудзяні поля. Фруктові сади. Полуничні та чорничні плантації, на яких покупці самі збирають ягоди, котрі їм більше до вподоби. Влітку ця дорога – це довгий коридор фруктів, зерна та концентрації капіталу. Але зараз поля мертві та сухі, а транспорт мчить холодним сонячним шосе, ігноруючи заманливі стоянки.

Поки не переїхала до Чикаґо, про Саут-Гейвен навіть не замислювалась. Наш дім завжди видавався мені якимось островом, що розташований на юридично не оформленій території, оточений лугом, фруктовими садами, лісами, фермами. Саут-Гейвен був просто Містом, як у « Ходімо до Міста та купимо морозива ». Місто – це продуктові крамниці, прилавки з виробами із заліза, пекарня «МакКензі» та крамниця «Музичний центр» з партитурами та платівками, – улюблене місце Алісії. Колись ми стояли перед фотостудією «Епл’ярд», вигадуючи історії про наречених, немовлят та різні родини, що хизувалися своїми гидкими усмішками у вітрині. Тоді бібліотека нам не видавалася кумедною зі всією своєю штучною грецькою величчю, та й їжа не здавалась однотипною та прісною чи фільми в театрі «Мічиґан» – нещадно американськими та тупими. Таких висновків я дійшла пізніше, коли стала мешканкою великого міста, емігрантом, яка палко бажала дистанціюватися від своєї неотесаної юності. Мене поглинає раптова ностальгія за маленькою дівчинкою, якою я колись була, яка любила ці поля та вірила у Бога, яка проводила численні зимові дні на домашньому карантині, читаючи про пригоди Ненсі Дрю та висмоктуючи ментолові льодяники проти кашлю, яка вміла зберігати секрети. Кидаю оком на Генрі, а він уже заснув.