Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Думаю, міг би ним бути, якби захотів, але на цьому ніхто ніколи не зациклювався. Вона померла, коли мені було шість років, а тато прихильник англіканської церкви.

– Ви – точна її копія, – рятує Люсіль.

Я вдячний їй за це. Ета забирає наші тарілки, питає, чи Шерон та я не бажаємо кави. Одночасно відповідаємо: «так», ще й так виразно, що уся сім’я Клер сміється. Ета нагороджує нас материнською усмішкою і кілька хвилин по тому ставить перед нами горнята з паруючою кавою. Подумки відзначаю, що все це було не так і страшно. Всі починають обговорювати катання на лижах і погоду. Відтак піднімаємося; Філіп з Марком виходять у коридор. Запитую Клер, чи вона піде кататися на лижах, вона знизує плечима та питає, чи я хотів би. Пояснюю, що не катаюся та й жодного бажання не маю навчитися. Після того як Люсіль просить, щоби хтось їй допоміг розібратися з клубками ниток, вона вирішує йти на лижі. Піднімаючись сходами, чую, як Марк зауважує: «Неймовірна подібність»; сам собі всміхаюсь.

Пізніше, коли всі пішли, й у будинку стало зовсім тихо, відважуюсь вийти зі своєї прохолодної кімнати у пошуках тепла та ще кави. Проходжу їдальнею до кухні й наштовхуюсь на величезну масу склянок, столового срібла, пирогів, почищених овочів та дек. Кухня має вигляд, наче в чотиризірковому ресторані. Посеред усього цього, спиною до мене, стоїть Нел, наспівуючи «Рудольф, червононосий олень» та похитуючи товстими стегнами. Вона махає кухонною спринцівкою в бік чорношкірої дівчини, яка мовчки вказує у мій бік. Нел обертається та всміхається своєю широкою беззубою усмішкою.

– А що ви робите в моїй кухні, містере Бойфренде? – запитує мене.

– Шукав, може ще десь залишилося трохи кави.

– Залишилось? Ти що, думаєш, що я весь день триматиму каву, поки вона не стане гидкою? Киш, синку, забирайся звідси та йди собі до вітальні, подзвони у дзвіночок, і я заварю тобі свіжої кави. Хіба тобі мама нічого не розповідала про каву?

– Власне, моя мама була не надто видатним кулінаром, – кажу їй, підбираючись ближче до плити. Щось так смачно пахне! – А що ви готуєте?

– Цей запах, який ти чуєш, – це індичка Томпсона, – відповідає Нел, відкриваючи духову піч, щоби показати мені цього монстра, що більше схожий на щасливця, котрий пережив Велику Чиказьку пожежу. Індичка абсолютно чорна. – Не дивися так підозріливо, хлопче. Під скоринкою – найкраща на планеті Земля їстівна індичка.

Хочеться їй вірити: аромат розкішний.

– А що то таке: індичка Томпсона? – запитую.

Нел починає оповідь про дивовижні властивості індички Томпсона, які ще в тридцятих роках відкрив Мортон Томпсон, газетяр. Приготування цієї дивовижної птиці вимагає великої спритності у начинянні, зшиванні та перевертанні. Нел дозволяє мені залишитись на кухні, поки вона готуватиме мені каву. Вона витягує індичку з печі, не без зусиль перевертає її на спинку, відтак, перед тим як відправити її назад у піч, вправно поливає яблучним соусом. Біля мийника, у великій пластиковій таці лазять дванадцять омарів.

– Домашні тваринки? – жартую над нею.

– Це твоя різдвяна вечеря, синку. Хочеш якогось собі вибрати? Ти ж не вегетаріанець, еге ж?

Запевняю, що ні, адже я – хороший хлопчик, який їсть усе, що перед ним кладуть.

– Навіть не сказала би, ти такий худий, – зауважує Нел. – Ну нічого, я тебе відгодую.

– Саме тому Клер і привезла мене сюди.

– Гм, – тішиться Нел, – тоді все правильно. А зараз – киш звідси, мені треба працювати.

Беру своє велике горня запашної кави та рушаю до вітальні, де величезна ялинка та вогонь. Увесь її вигляд – наче реклама магазину меблів. Вмощуюся у велике помаранчеве крісло, поближче до каміна, та копирсаюсь у купі газет. Аж тут хтось каже:

– А де ви взяли каву?

Піднімаю голову та бачу Шерон, яка сидить навпроти мене у блакитному кріслі, що ідеально пасує до її светра.

– Привіт. Вибачте… – кажу.

– Та нічого, – заспокоює Шерон.

– Я пішов на кухню, але, наскільки зрозумів, ми повинні дзвонити у дзвоник, де б він не був.

Обнишпорюємо кімнату і, дійсно, знаходимо у кутку мотузку з дзвінком.

– Так дивно, – каже Шерон, – ми тут ще відучора, і я ходжу будинком, якось, розумієш… боюся взяти не ту виделку чи ще щось…

– А звідки ти?

– Із Флориди, – сміється. – У мене ніколи не було сніжного Різдва, аж поки не перебралася до Гарварду. У Джексонвіллі в мого тата є заправка. Думала, що після навчання повернуся додому, бо, розумієш, мені не подобається, коли холодно. Та зараз, гадаю, я застрягла.