Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Клер:Йдемо на концерт «Violent Femmes», що в концертній залі «Араґон». Генрі не дуже палав бажанням іти, хоча не розумію цього: йому подобається цей гурт. Отож, ми все-таки курсуємо у автівці приміськими вуличками у пошуках місця для паркування. Авто петляє довкола, повз Ґрін Міл, бари, житлові будинки з тьмяним освітленням, подібні до якихось декорацій пральні автомати. Зрештою припарковую авто на Арґайл, і ми йдемо слизьким розбитим тротуаром, тремтячи від холоду. Генрі ходить швидко, тому я завжди трішки задихаюся, коли йдемо разом. Завжди помічаю, що він робить зусилля, щоб іти зі мною в ногу. Знімаю рукавичку і вкладаю руку в кишеню його пальта. Він обіймає мене за плечі. Хвилююся, бо ми ще ніколи не ходили на танці удвох, а я люблю «Араґон», у всій його загниваючій псевдоіспанській розкоші. Колись моя бабуся Міґрем розповідала, як у тридцяті тут танцювали під великі оркестри, все було ще новим та гарним, на балконах ніхто не бився, а чоловічі вбиральні не були обмочені уздовж і впоперек. Утім, c’est la vie [36] Таке життя ( фр. ). , часи змінюються, маємо те, що маємо.

Кілька хвилин стоїмо в черзі. Генрі якийсь напружений, наче насторожі. Він тримає мене за руку, але дивиться кудись поверх натовпу. В мене чудова нагода роздивитися його. Він прекрасний: волосся на плечах, зачесане назад, чорне та гладеньке. Він подібний до кота: худий, випромінює непосидючість та фізичну силу; вигляд має такий, наче збирається покусати. Одягнений у чорне пальто та білу бавовняну сорочку із запонками, які звисають незастебнутими з-під рукавів пальта, мила кислотно-зелена шовкова краватка, послаблена рівно настільки, щоб було видно мускули на його шиї, чорні джинси та високі чорні кросівки. Генрі збирає моє волосся в пучок та намотує довкруг зап’ястя. На якусь мить я – його в’язень. Відтак черга починає просуватися, і він мене відпускає.

Отримуємо квитки і пливемо з цією масою людей у будівлю. Навколо головної зали численні довгі коридори, ніші та балкони. Тут – ідеальне місце, щоб загубитися та щоб пошукати когось. Ми з Генрі підіймаємося на балкон, розташований поблизу сцени, й сідаємо за крихітний столик. Знімаємо верхній одяг. Генрі оглядає мене.

– Маєш чудовий вигляд. Гарна сукня, проте не можу повірити, що ти зможеш у ній танцювати.

Моя сукня з обтислого бузково-блакитного шовку, але достатньо добре розтягується, щоб у ній рухатися. Сьогодні зранку я пробувала робити це перед дзеркалом, і в мене добре виходило. Єдине, що мене турбує, – волосся: через сухе зимове повітря його стало вдвічі більше. Починаю заплітати косу, та Генрі спиняє мене.

– Будь ласка, не треба. Нехай буде розплетене.

Вийшли артисти на розігрів. Терпляче слухаємо. Поруч вештаються люди, спілкуються, курять. У партері – жодного вільного місця. Галас – надзвичайний. Генрі перехиляється через столик та кричить у моє вухо:

– Щось вип’єш?

– Колу.

Іде до бару. Кладу руки на поручні балкону та спостерігаю за натовпом. Дівчата у класичних сукнях та сукнях мілітарі, хлопці з ірокезами та у фланелевих сорочках, люди обох статей у футболках та джинсах, студенти та молодь віком трішки за двадцять, де-не-де трохи старший люд.

Генрі тривалий час немає. Гурт, що на розігріві, завершує свій виступ, лунають уривчасті аплодисменти. Технічні адміністратори починають збирати музичне устаткування та виносити на сцену якесь схоже. Я вже стомилася чекати. Отож лишаю наш столик та верхній одяг і пробиваюся крізь натовп народу на балконі до сходів, а далі – довгим, тьмяно освітленим коридором до бару. Генрі там немає. Повільно просуваюся коридорами та нішами, очима шукаючи Генрі, але вдаю, ніби нікого не шукаю, а просто собі йду.

Помічаю його у кінці коридору. Поряд із ним якась жінка, так близько, що на перший погляд здається, ніби вони обіймаються. Вона стоїть спиною до стіни, а Генрі схилений над нею, рука спирається об стіну трохи вище її плеча. Через цю їхню інтимність у мене аж забиває подих. Вона – блондинка, красива якоюсь німецькою вродою, висока й дуже ефектна. Підходжу ближче й бачу, що вони не цілуються, а б’ються. Генрі використовує свою вільну руку, щоб досягнути ще більшого ефекту від своїх слів. Раптом на її кам’яному лиці скупчується гнів, вона готова заплакати. Жінка щось кричить йому у відповідь. Генрі відступає та піднімає руки. Чую лише завершення їхньої сварки, аж коли він уже йде геть: