Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Клер.

– Що? – повертаюсь у його бік.

– Вибач. Я помилявся, – промовляє хриплим голосом.

Ще ніколи не чула, щоб Гомес визнав хоч щось, хіба праведність Папи Римського. Заходжу до вітальні й піднімаю ролети. Не так і легко сонцю пробитися крізь цей цигарковий дим, тож відчиняю вікно.

– Не розумію, як можна так багато курити. І пожежний індикатор диму не спрацював!

Гомес протягує мені дев’ятивольтну батарейку.

– Йтиму – вставлю назад.

Сідаю на диван. Чекаю, поки Гомес пояснить, чому він змінив свою думку. Він скручує ще одну цигарку. Нарешті прикурює і дивиться на мене.

– Цю ніч я провів у компанії з твоїм другом Генрі.

– І я.

– Ага. Що ви робили?

– Ходили у «Фейсетс», дивились фільм Пітера Ґріневея, їли марокканську їжу, були у нього.

– І потім ти пішла.

– Саме так.

– Гаразд. Ну, а я мав вечір не такий культурний, зате дуже насичений і набагато активніший. Напоровся на твого прекрасного хлопця на алеї біля театру «Вік». Він мотлошив Ніка до живого м’яса. Сьогодні зранку Трент сказав мені, що у Ніка зламаний ніс, три ребра, п’ять кісток у зап’ясті, пошкодження м’яких тканин і накладено сорок шість швів. А ще йому треба вставити передній зуб.

Сиджу непорушно. Нік – здоровий бик.

– Тобі це треба було бачити, Клер. Твій хлоп поводився з Ніком так, наче він – не жива людина, а якась річ, наче Нік – скульптура, яку він ліпить. Дуже по-науковому. Просто обдумував, куди її покласти для максимального ефекту, шандарах! Знаєш, я би від того отримав шалену насолоду, якби лише то не був Нік.

– Чому Генрі лупцював Ніка?

Гомесу незручно.

– Судячи з його пояснень, Нік сам винен. Він любить чіплятися до… геїв, а Генрі був одягнений, як маленька міс Мафет.

Можу собі уявити. Бідний Генрі!

– А потім?

– Потім ми пограбували воєнторг.

Чим далі, тим краще.

– Що далі?

– Повечеряли в «Ен Сейзер».

Регочу. Гомес усміхається.

– Він розповів мені таку ж самісіньку безглузду історію, що й ти.

– Чому ти йому повірив?

– Та він такий безпристрасний! Міг би навіть сказати, що бачить мене наскрізь, цілковито, усього. Він чудово знав мої слабинки, та йому було байдуже. А потім він щез! Я стояв там і просто… мусив. Мусив повірити.

Співчутливо киваю.

– Зникнення дуже вражає. Пригадую це ще з першого разу, коли його побачила, тоді я була ще зовсім маленькою дівчинкою. Він стискав мою руку, і раптом – бац! – зник. А з якого часу він прибув цього разу?

– З 2000 року. На вигляд був якийсь старший.

– Йому доводиться багато через що проходити.

Так мило – сидіти тут і розмовляти про Генрі з тим, хто його знає. На мене накочується хвиля вдячності до Гомеса, але вона випаровується, тільки-но він нахиляється до мене та дуже серйозно промовляє:

– Не виходь за нього, Клер.

– Він мене ще не просив.

– Ти знаєш, про що я.

Сиджу нерухомо, дивлюсь на свої переплетені руки, складені на колінах. Мені холодно, і я нервую. Піднімаю очі на Гомеса, він стривожено дивиться на мене.

– Я кохаю його. Він – моє життя. Усе своє життя я чекала на нього, і ось він тут, – не можу дібрати слова, не знаю, як пояснити. – Із Генрі в мене все розкладено на полицях, усе чітко, як на карті: минуле і майбутнє, все разом, наче ангел… – хитаю головою. Не можу підібрати слів. – Я можу влізти у його голову й доторкнутися до часу… він мене кохає. Ми одружені, тому що… ми – частинки одного цілого, – запинаюсь, – це вже сталося. Усе й одразу.

Уважно стежу за реакцією Гомеса, щоби зрозуміти, чи вплинули на нього мої слова.

– Клер, він мені подобається, дуже. Він надзвичайний. Але й небезпечний. У всіх жінок, з якими він був, розбите серце. Я просто не хочу, щоб ти блаженно вальсувала в руках цього чарівного соціопата.

– Хіба ти не розумієш, що вже запізно? Ти говориш про людину, яку я знаю з шести років. Я дійсно знаю його. Ти бачив його лише двічі, а вже намагаєшся вдовбати мені в голову, що пора зістрибувати з потягу. А я не можу. Я вже бачила своє майбутнє і не можу його змінити. І навіть якби могла, то не змінювала би.

– А мені він не захотів розповісти, що мене чекає, – задумливо промовив Гомес.

– Генрі дбає про тебе, він би так не вчинив з тобою.

– Але з тобою вчинив.

– Цьому не можна було зарадити; наші життя уже переплетені. Через нього все моє дитинство минало по-іншому, і Генрі вже нічого не міг змінити. Він зробив усе, що міг.

Чую, як Шаріс повертає ключ у замку.

– Клер, не сердься, я лише хочу тобі допомогти.