Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Хіба Альба не знає, що Генрі помер?

– Звичайно, знає. Вона його бачила, – нагадую Шаріс.

– Ну, то чому ти їй сказала, що він повернеться у серпні?

– Бо так буде. Він сам сказав мені цю дату.

– О. – Хоча дивлюсь на дорогу, проте відчуваю на собі погляд Шаріс. – Чи це не… трохи дивно?

– Альбі це подобається.

– Тобі також?

– Я ніколи його не бачу. – Намагаюсь утримати у голосі легкість, наче мене не мучить несправедливість цього, наче я не сумую через почуття образи, коли Альба розповідає мені про свої зустрічі з Генрі, навіть коли випитую кожну деталь.

Чому не я, Генрі? Запитую подумки, заїжджаючи в завалений іграшками в’їзд Шаріс і Гомеса. Чому лише Альба? Втім, як і зазвичай, відповіді на це немає. Як завжди, це – лише так, як є. Шаріс цілує мене і виходить з машини, статечно йде до входу, який чарівно відкривається, показавши Гомеса і Розу. Роза підстрибує вверх-вниз, простягнувши щось Шаріс; вона це забирає, говорить їй щось та міцно обіймає. Гомес дивиться на мене і нарешті злегка махає мені рукою. Махаю у відповідь. Він відвертається. Шаріс і Роза зайшли всередину. Двері зачиняються.

Продовжую нерухомо сидіти просто там, на дорозі, Альба спить на задньому сидінні. По газоні, зарослому кульбабами, ходять ворони. Де ти, Генрі? Схиляю голову на кермо. Допоможи мені. Ніхто не відповідає. За хвилину перемикаю передачу, автівка здає назад і рушає до свого тихого дому, який нас чекає.

Генрі:Ми з Інґрід п’яні й загубили машину. Темно; ми шукали її скрізь, але її ніде немає. Довбаний Лінкольн-парк. Довбаний евакуатор на Лінкольн-парк. Чорт.

Інґрід лютиться. Вона йде попереду мене, й уся її спина, навіть те, як рухаються її стегна, демонструють її злість. Певною мірою це і моя провина. Бісів нічний клуб у Вест-парк. Навіщо комусь відкривати нічний клуб у нещасному, наповненому успішними людьми Лінкольн-парку, в якому не можна залишити машину більше ніж на десять секунд, так щоб евакуатор Лінкольна не відтягнув її у своє лігво, щоб позловтішатися з неї?

– Генрі?

– Що?

– Там знову та маленька дівчинка.

– Яка маленька дівчинка?

– Та, яку ми бачили раніше. – Інґрід зупиняється.

Дивлюсь, куди вона показує. Дівчинка стоїть у дверях квіткової крамниці. Вона одягнена у щось темне, тож усе, що я бачу, – це її біле личко й босі ноги. Мабуть їй сім чи вісім років; занадто мала, щоб ходити самою посеред ночі. Інґрід підходить до дівчинки, у погляді якої не проступає жодних емоцій.

– З тобою все гаразд? – запитує Інґрід у дівчинки. – Ти загубилася?

Дівчинка дивиться на мене і промовляє:

– Я спочатку загубилася, але тепер з’ясувала, де я. Дякую, – додає вона ввічливо.

– Тебе потрібно підвезти додому? Ми би могли тебе підвезти, якби зуміли знайти машину. – Інґрід схиляється над дівчинкою. Її лице, мабуть, за фут від обличчя дівчинки. Коли підходжу до них, то бачу, що дівчинка одягнена у чоловічу вітрівку. Вона їй по кісточки.

– Ні, дякую. Принаймні живу я надто далеко. – У дівчинки довге чорне волосся і приголомшливі темні очі; у жовтому світлі квіткової крамниці вона схожа на вікторіанську дівчинку з сірникової фабрики або Енн Де Квінсі.

– Де твоя мама? – запитує її Інґрід.

– Вона вдома, – відповідає дівчинка. Вона всміхається до мене і промовляє: – Вона не знає, що я тут.

– Ти втекла? – запитую.

– Ні, – каже вона і сміється. – Я шукала свого тата, але думаю, що занадто рано. Я повернусь пізніше. – Вона протискається біля Інґрід, підходить до мене, хапає за піджак і тягне до себе. – Машина по той бік вулиці, – шепоче.

Дивлюся по той бік вулиці: та он же вона – червона «порше» Інґрід.

– Дякую, – починаю, проте дівчинка швидко цілує мене десь біля вуха й біжить тротуаром, ляскаючи ногами по бетону; стою і дивлюся їй услід.

Коли сідаємо в машину, Інґрід принишкла.

– Це дивно, – зрештою, промовляю.

Вона зітхає і говорить:

– Генрі, як для розумної людини, ти іноді буваєш доволі тупим. – Висаджує мене біля моєї квартири, не кажучи більше ні слова.

Генрі:Якийсь час у минулому. Сиджу на пляжі Лайтхауз Біч з Альбою. Їй десять. Мені – сорок два. Ми обоє подорожуємо у часі. Теплий вечір, мабуть, липень чи серпень. На мені джинси і біла футболка, які поцупив з розкішного особняка Нос-Еванстон; Альба одягнена у рожеву нічну сорочку, яку стягнула з мотузки для сушіння у якоїсь старої леді. Вона занадто довга для неї, тому ми зав’язали її навколо колін. Люди весь день кидали на нас здивовані погляди. Думаю, ми були не зовсім схожі на пересічного тата і доньку на пляжі. Втім, ми зробили все якнайкраще; ми плавали і будували замок на піску. Ми їли хотдоги і картоплю фрі, куплену в торговця на стоянці. Ми не мали ні ковдри, ні рушників, тому трохи в піску, і трохи вологі, і приємно втомлені, і сидимо, дивлячись, як маленькі діти бігають туди-сюди по хвилях, а великі дурні собаки стрибають за ними. Позаду нас сідає сонце, а ми – вдивляємось у воду.