Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Заплющую очі. Руки піднімають мене з крісла, розстібають сорочку. Язик ковзає моєю шиєю, моїми плечима, сосками. Тягнуся із заплющеними очима й знаходжу махрову тканину, банний рушник, який падає. Генрі . Руки розщіпають мої джинси, стягують їх і кладуть мене на кухонний стіл. Щось металеве падає на підлогу. Їжа і столове срібло, півколо тарілки, шкірка дині під моєю спиною. Мої ноги розсунуті. Язик у моїй піхві. Ооо… Ми на лузі. Літо. Зелена ковдра. Ми щойно поїли, присмак дині все ще у моєму роті. Язик відкриває шлях до вільного простору, вологого та відкритого. Розплющую очі; вдивляюсь у напівпорожню склянку апельсинового соку. Заплющую очі. Міцний, рівномірний поштовх члена Генрі в мені. Так. Я чекала дуже терпляче, Генрі. Я знала, що рано чи пізно ти повернешся. Так. Шкіра до шкіри, руки на грудях, рухи всередину і назад, тягучий ритм, глибше, так, о…

– Генрі…

Усе зупинилось. Голосно цокає годинник. Розплющую очі. Гомес пильно дивиться на мене, скривджений? сердитий? за мить він безвиразний. Захлопуються двері машини у подвір’ї. Сідаю, зістрибую зі столу й біжу у ванну. Гомес кидає мій одяг за мною.

Поки одягаюся, чую, як Шаріс і діти заходять, сміючись у передні двері. Альба гукає: «Мамо?», кричу: «За хвилинку вийду!» Стою у тьмяному світлі ванни з рожевою та чорною плиткою і вдивляюсь на себе у дзеркало. Моє відображення байдуже і бліде. Мию руки й намагаюся розчесати пальцями волосся. Що я кою? Ким дозволила собі стати?

І відповідь приходить, щось на кшталт: тепер Ти мандрівниця.

Клер: Альбина винагорода за те, що вона була терплячою, в той час як ми з Шаріс дивилися на мистецтво, – похід у кафе Ед-Дебевік, несправжню закусочну, що веде жваву туристичну торгівлю. Тільки-но заходимо у двері, як з’являється відчуття 1964 року. Гурт «Kinks» грає на повну гучність, і повсюди вивіски:

Якби ви були справді хорошим клієнтом, ви би замовили більше!!!

Будь ласка, замовляючи, говоріть чітко.

Наша кава така добра, що ми самі її п’ємо!

Сьогодні, очевидно, день фігурок тварин з повітряних кульок; пан у блискучому фіолетовому костюмі скручує для Альби таксу, тоді переробляє її на капелюх і розміщує на її голові. Вона крутиться з радощів. Ми з півгодини стоїмо у черзі, проте Альба зовсім не скиглить; вона дивиться, як офіціанти та офіціантки фліртують, та нишком оцінює кулькових тварин інших дітей. Нас нарешті супроводжує до кабінки офіціант, який носить окуляри у товстій роговій оправі і бейджик із написом «Спаз». Ми із Шаріс розгортаємо меню й намагаємося поміж картоплі фрі зі смаком сиру та м’ясного рулету знайти, що ми хочемо з’їсти. Альба лише безперестанку повторює: молочний коктейль.

Коли Спаз з’являється знову, у Альби раптовий напад сором’язливості, і її треба вмовляти, щоб вона сказала йому, що хотіла б молочний коктейль з арахісовим маслом і маленьку порцію картоплі фрі (я сказала їй, що це надто нездорово – нічого не їсти на обід, обмежуючись молочним коктейлем). Шаріс замовляє макарони і сир, а я замовляю сендвіч з беконом, салатом та помідорами. Тільки-но Спаз іде, Шаріс співає: «Альба і Спаз сидять на дереві, ЦІЛУЮТЬСЯ…», і Альба заплющує очі, затуляє руками вуха, та сміється, хитаючи головою. Офіціант із бейджиком, на якому написано «Базз», походжає уздовж буфетної стійки й підспівує пісню Боба Сігера «Old Time Rock & Roll».

– Ненавиджу Боба Сігера, – каже Шаріс. – Ти думаєш, він витратив більше тридцяти секунд, щоб написати ту пісню?

Молочний коктейль прибуває до нас у високій склянці з соломинкою, що згинається у металевому шейкері, який містить коктейль, що не помістився у склянку. Альба піднімається, щоб випити його, стає на пальці, щоб досягти найкращого можливого кута, для того щоб висмоктати молочний коктейль з арахісовим маслом. Її такса-капелюх із повітряної кулі сповзає з лоба, заважає їй зосередитися. Вона зиркає на мене крізь густі чорні вії й підсовує кульковий капелюх угору так, що він прилипає до її голови через статичну електрику.

– Коли тато прийде додому? – запитує вона.

Шаріс видає звук, наче їй випадково потрапила в носа пепсі, і кашляє; товчу її по спині, поки вона не показує рукою, щоб я перестала, тому зупиняюсь.

– Двадцять дев’ятого серпня, – відповідаю Альбі, яка знову сьорбає залишки коктейлю, поки Шаріс докірливо на мене дивиться.

Пізніше їдемо в авто на Лейк-Шор-Драйв; я сиджу за кермом, Шаріс вовтузиться з приймачем, Альба засинає на задньому сидінні. Виводжу авто на Ірвінґ-парк, і Шаріс промовляє: