Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Деколи сон полишає мене, і я вдаю, наче Ета прийшла будити мене до школи. Дихаю повільно і глибоко. Не ворушу очима під повіками, намагаюсь ні про що не думати, і невдовзі Сон, бачачи моє бездоганне його відтворення, приходить, щоб возз’єднатися зі своєю копією.

Інколи прокидаюся і тягнуся до Генрі. Сон стирає усю різницю: тоді і зараз; мертвий і живий. Я поза голодом, поза суєтою, поза турботами. Цього ранку помітила своє лице у дзеркалі ванної. У мене шкіра – наче папір; я худюща, жовта, з темними колами під очима, зі сплутаним волоссям. Я – наче мертва. Нічого не хочу.

Кімі сідає в ногах ліжка. Промовляє:

– Клер? Альба повернулась зі школи… ти їй не дозволиш увійти, привітатися?

Вдаю, що сплю. Маленька рука Альби гладить моє лице. Сльози течуть з моїх очей. Альба щось ставить – свій наплічник? свій футляр для скрипки? – на підлогу, і Кімі проказує: роззуйся, Альбо. Тоді Альба залазить до мене у ліжко. Вона огортає себе моєю рукою, вкладає голову під моє підборіддя. Зітхаю і розплющую очі. Альба вдає, що спить. Вдивляюсь у її густі чорні вії, її широкий рот, бліду шкіру; вона обережно дихає, стискає моє стегно своєю міцною рукою, що пахне стружками олівців, каніфоллю і шампунем. Цілую її в тім’ячко. Альба розплющує очі, і тоді її схожість з Генрі майже перевищує те, що лише можу знести. Кімі піднімається і виходить з кімнати.

Пізніше встаю, приймаю душ, вечеряю, сидячи за столом з Кімі та Альбою. Сідаю за стіл Генрі після того, як Альба йде спати, висуваю шухляди, витягую в’язку листів і починаю читати.

Лист, який потрібно відкрити в разі моєї смерті.

10 грудня 2006 року

Клер, найдорожча моя,

пишучи це, сиджу за своїм столом у віддаленій спальні, дивлячись на твою студію по той бік заднього двору. Він устелений блакитним вечірнім снігом, усе слизьке та затверділе від льоду; дуже спокійно. Це один із тих зимових вечорів, коли холод кожної окремої речі, здається, сповільнює час, наче вузький центр піщаного годинника, крізь який плине час, але повільно, повільно. У мене відчуття, дуже знайоме мені, коли я поза часом, – по-іншому майже ніколи не буває, – наче я піднятий часом, плаваю без зусиль його поверхнею, як плаває товста пані. У мене зринуло раптове бажання, сьогодні увечері, тут, коли я сам у домі (ти зараз на сольному концерті Алісії, в Сент-Луї) написати тобі листа. Я раптом захотів залишити щось на потім. Гадаю, що часу обмаль. Відчуваю, наче всі мої запаси енергії, бажання, тривалості є тонкими, дрібними. Я не відчуваю себе спроможним продовжувати дуже довго. Знаю, що ти знаєш.

Якщо ти це читаєш, то я, мабуть, мертвий. (Кажу «мабуть» – тому, що ніколи не знаєш, як можуть скластися обставини, і просто заявляти про власну смерть, як незаперечний факт, здається нерозумним і зарозумілим.) Щодо цієї моєї смерті – сподіваюсь, вона була простою, ясною і недвозначною. Сподіваюсь, що вона не створила надто багато метушні. Вибач. (Це читається, наче записка самогубця. Дивно.) Але, знаєш: ти знаєш, що якби я міг залишитися, якби міг продовжувати, я би вхопився за кожну мить; якою б вона не була, ця смерть, ти знаєш, що вона прийшла і забрала мене, наче дитину, яку вкрали гобліни.

Клер, хочу сказати тобі знову: я кохаю тебе. Наше кохання було ниткою у лабіринті, сіткою, під канатоходцем, єдиною реальною річчю в моєму дивному житті, якій я завжди міг довіряти. Сьогодні відчуваю, що моє кохання до тебе має більше густини у цьому світі, ніж маю я сам: наче воно може затриматися після мене, оточувати тебе, берегти тебе, тримати тебе.

Ненавиджу думати про твоє чекання. Знаю, що ти чекала мене усе своє життя, завжди не впевнена у тому, скільки триватиме кожний наступний відрізок очікування. Десять хвилин, десять днів. Місяць. Яким непевним чоловіком я був, Клер, – наче моряк, одинокий Одіссей, який бореться з високими хвилями, інколи підступний, інколи – іграшка богів. Будь ласка, Клер. Коли я буду мертвим – припини чекати і будь вільною. Заховай мене глибоко у собі та виходь у світ, живи. Люби світ і себе у ньому, рухайся крізь нього, наче він не пропонує ніякого опору, наче світ – твоя звичайна стихія. Я дав тобі життя з повною відсутністю діяльності. Я не маю на увазі, що ти нічого не робила. Ти створила красу і смисл, своїм мистецтвом, і Альбу, яка є дивовижною, а для мене… для мене ти була усім.

Коли померла моя мама, цим виснажила мого батька повністю. Вона би це зненавиділа. Кожна хвилина його життя відтоді була позначена її відсутністю, кожному вчинку не вистачало розмаху, тому, що там не було її, щоб оцінити. Будучи юним – не розумів цього, але тепер знаю, як відсутність може бути присутньою, наче пошкоджений нерв, наче похмура птаха. Якби мені треба було жити без тебе – знаю, що не зміг би. Але, надіюсь, у мене є цей образ, у якому ти йдеш необтяжена, і твоє волосся виблискує на сонці. Я не бачив цього на власні очі, лише у власній уяві, що створює картини, що завжди хотіла намалювати тебе сяючою; та я сподіваюся, що це видіння здійсниться у будь-якому разі.