Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Та ні, дякую.

– Горілка. Це трохи тебе підбадьорить.

– Не можна зі знеболювальними.

– Авжеж. Як швидко ми забуваємо.

Гомес везе мене через вітальню. На верхній сходинці піднімає мене з крісла й несе на спині, мов дитину, як мавпеня; виходимо з будинку, й холодне повітря огортає, наче екзоскелет. Відчуваю запах алкоголю в поті Гомеса. Десь там за натрієвими випарами сяючого Чикаґо є зорі.

– Товаришу…

– Гм-м?

– Дякую за все. Ти – найкращий.

Не бачу його обличчя, але відчуваю крізь увесь одяг, що Гомес застиг.

– Про що ти?

– Догорає моя свічка до полички, Гомесе. Час сплинув. Гра завершена.

– Коли?

– Скоро.

– Наскільки скоро?

– Не знаю, – брешу. Дуже, дуже скоро. – Хай там як, просто хотів сказати тобі, я знаю, що періодично завдавав клопоту, – (Гомес сміється.) – …але це було класно… – (я замовкаю, бо ледь стримую сльози.) – усе справді було класно… – (і ми стоїмо там, безмовні американські самці, якими є насправді. Наше дихання замерзає хмарками перед нами, всі можливі слова так і лишились несказаними.) Зрештою промовляю: – Ходімо, – і ми йдемо. Коли Гомес м’яко саджає мене у інвалідний візок, на мить обіймає мене, відтак повільно йде, не озираючись.

Клер:Генрі немає у вітальні, там лиш невеличкий, проте рішуче налаштований гурт людей, що намагаються танцювати різними несподіваними способами під музику гурту «Squirrel Nut Zippers». Шаріс і Мет танцюють щось схоже на ча-ча-ча; Роберто досить майстерно танцює з Кімі, яка рухається плавно, але впевнено у стилі фокстроту. Гомес залишив Шерон заради Кетрін, яка викрикує, коли він розкручує її та сміється, коли він перестає танцювати, щоб підкурити.

Генрі немає й на кухні, яку зайняли Рауль, Джеймс, Лурдес та решта моїх друзів-художників. Вони розважають одне одного розповідями про страшні речі, які галеристи чинили художникам, і навпаки. Лурдес розповідає випадок з Едом Кінгольцом, який зробив кінетичну скульптуру, що пробурила велику дірку в дорогому столі його галериста. Усі по-садистськи регочуть. Киваю пальцем.

– Глядіть, щоб Лія не почула, – дражню їх.

– Де Лія? – викрикує Джеймс. – Б’юся об заклад, що у неї є кілька чудових байок.

Він іде шукати мого арт-дилера, що п’є із Марком коньяк на сходах.

Бен готує собі чай. У нього з собою пакетик із застібкою, заповнений різноманітними смердючими травами, які він ретельно вимірює в ситечко і замочує в кухоль з гарячою водою.

– Ти бачив Генрі? – запитую його.

– Так, я щойно розмовляв з ним. Він на передньому ганку. – Бен дивиться на мене. – Я трохи хвилююсь за нього. Здається, йому дуже сумно. Здається, він… – Бен замовкає, робить жест рукою, що означає, «я можу помилятися». – Він нагадав мені деяких моїх пацієнтів, які вже не планують затриматися тут…

Мені зводить живіт.

– Він дуже пригнічений, відтоді як його стопи…

– Знаю. Але він говорив так, наче сідає на потяг, що за мить від’їжджає. Знаєш, він сказав мені… – Бен стишує голос, який і так завжди доволі тихий, і я ледве чую його. – Він сказав, що любив мене, і подякував мені. Я маю на увазі, що люди, чоловіки, не кажуть таке, якщо вони сподіваються ще довго жити, еге ж? – Очі Бена поплили за скельцями окулярів, і я обнімаю його. Стоїмо так десь хвилину, обіймаю ослаблене Бенове тіло. Довкола розмовляють люди, не звертаючи на нас уваги.

– Я не хочу хвилюватись за когось, – говорить Бен. – Ісусе. П’ючи цю жахливу гидоту, та й узагалі, будучи бісовим страждальцем упродовж п’ятнадцяти років, думаю, я заслужив право, щоб усі, кого знаю, пройшли біля моєї труни і сказали: «Він помер у розквіті сил», або щось на кшталт цього. Розраховую, що там буде Генрі, щоби процитувати Донна: «Смерте, не смій гонорувати, дурна потворо». Це було би чудово.

Сміюся.

– Ну, якщо Генрі не зможе, то прийду я. Я більш-менш імітую Генрі. – Піднімаю одну брову, задираю підборіддя, понижую голос: «На мить заснемо й прокинемось навіки, а смерть сидітиме на кухні в трусах о третій ранку, розгадуючи минулотижневий кросворд». – Бен не може втриматися від сміху.

Цілую його бліду гладку щоку і йду далі.

Генрі сидить на ганку, в темряві, спостерігаючи за снігом. Навряд чи за весь день я визирала у вікно, і тепер розумію, що вже кілька годин падає лапатий сніг. Снігоочисники хрускотять по Лінкольн-авеню, і наші сусіди відкидають сніг зі своїх доріжок. Хоча ґанок закритий, тут холодно.

– Ходи всередину, – промовляю.

Стою поруч із ним, спостерігаючи за собакою, що скаче по снігу на протилежному боці вулиці. Генрі обіймає мене за талію і прихиляє голову до мого стегна.