Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Повертаю замок на дверях.

– Знаєш, я щойно одягнулася…

– Тихше. – Він простягає до мене руки, і я м’якшаю, сідаю поруч і в моїй голові спливає непрошене: «Востаннє».

Генрі:Дзвінок у дверях лунає саме тоді, коли зав’язую краватку. Клер знервовано питає:

– У мене нормальний вигляд?

Так, вона гарна і вишукана. Кажу їй про це. Виходимо зі спальні, коли Альба біжить, щоб відчинити двері, й починає кричати:

– Дідусю! Дідусю! Кім!

Мій батько обтупує свої засніжені черевики й нахиляється, щоб обійняти її. Клер цілує його в обидві щоки. Тато вручає її своє пальто. Альба перехоплює Кімі й веде її, щоб показати новорічну ялинку, перш ніж та скине пальто.

– Привіт, Генрі, – говорить тато, усміхаючись, схиляючись наді мною, і раптом до мене доходить: сьогодні перед моїми очима промайне моє життя.

Ми запросили всіх, хто має для нас значення: тато, Кімі, Алісію, Гомеса, Шаріс, Філіпа, Марка і Шерон з дітьми, Ґрема, Бена, Гелен, Рут, Кендріка і Ненсі з дітьми, Роберто, Кетрін, Ізабель, Мета, Амелію, друзів-художників Клер, моїх друзів з бібліотеки, батьків друзів Альби, галериста Клер, навіть Селію Етлі, за наполяганням Клер… Бракувало лише тих, кого затримало невідворотне: моєї мами, Люсіль, Інґрід… О Боже. Допоможи мені.

Клер:Гомес і Шаріс влітають, як реактивні винищувачі-камікадзе.

– Агов, Бібліотекарю, лінива твоя голова, ти що, тротуар не розчищаєш?

Генрі ляскає себе по чолу.

– Так і знав, що щось забув!

Гомес кладе господарську валізу, заповнену компакт-дисками Генрі на коліна і йде розчищати доріжки. Шаріс сміється і йде за мною на кухню. Вона дістає величезну пляшку російської горілки і кладе її в морозилку. Ми чуємо Гомесів спів «Let It Snow», коли він прочищає лопатою шлях до будинку.

– Де діти? – запитую Шаріс.

– Ми залишили їх у моєї мами. Це Новий рік; ми подумали, що в бабусі їм буде веселіше. Крім того, знаєш, ми вирішили, що похмілля краще мати без свідків.

Ніколи про це не думала. Так напивалась востаннє ще до зачаття Альби. На кухню вбігає Альба, Шаріс радісно пригортає її до себе.

– Гей, дівчинко! У нас для тебе є різдвяний подарунок!

Альба дивиться на мене.

– Не соромся, розгортай його.

Це невеличкий манікюрний набір, у комплекті з лаком для нігтів. Альба з благоговінням розтуляє рота. Легко підштовхую її ліктем, і вона згадує:

– Спасибі, тітко Шаріс.

– Будь ласка, Альбо.

– Піди, покажи таткові, – кажу їй, і вона біжить у бік вітальні. Виглядаю в коридор і бачу, як Альба збуджено жестикулює біля Генрі, що протягує їй свої пальці, ніби роздумує про хірургічне видалення нігтів.

– Крутий подарунок, – кажу Шаріс.

Вона всміхається.

– То була нав’язлива ідея мого дитинства. Я хотіла бути косметологом, коли виросту.

Сміюся.

– Але ти так і не навчилася, тому стала художницею.

– Я зустріла Гомеса і збагнула, що ніхто ніколи не скине жінконенависницьку буржуазну капіталістичну корпоративну систему управління, роблячи хімічну завивку.

– Але, продаючи витвори мистецтва, ми також не поставимо її на коліна.

– Говори за себе, мала. Ти просто залежна від краси, і все.

– Винна, винна, винна.

Заходимо у їдальню, Шаріс наповнює тарілку.

– То над чим зараз працюєш? – запитую.

– Комп’ютерні віруси як мистецтво.

– О-о-о-о. – «О, ні». – Хіба це законно?

– Та ні. Я просто створюю їх, пишу HTML на полотнах, а тоді в мене буде виставка. Насправді, я не розповсюджую їх у Мережі.

– Але хтось може зробити це.

– Звичайно. – Шаріс лукаво посміхається. – Сподіваюсь, що так воно й буде. Гомес глузує, але деякі з цих маленьких картин можуть спричинити серйозні незручності Всесвітньому банку, Біллу Гейтсу і тим тварюкам, що роблять банкомати.

– Що ж, удачі. Коли ця виставка?

– У травні. Я пришлю тобі листівку.

– Так, коли я отримаю її, то конвертую наші активи у золото і запасуся бутильованою водою.

Шаріс сміється. Приходять Кетрін з Амелією, й ми облишаємо розмови про світову анархію через засоби мистецтва та переходимо до вихваляння наших вечірніх суконь.

Генрі:Дім заповнений нашими найближчими та найдорожчими, деяких із них після операції я ще не бачив. Лія Джейкобз, галерист Клер, – тактовна та добра, але мені важко витримувати жалість у її погляді. Селія дивує мене, вона підходить прямо до мене й протягує свою руку. Беру її, вона промовляє:

– Прикро бачити тебе в такому стані.