Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– То була моя провина, – говорить Генрі. – Якби мене там не було…

– Ти міг зупинили її? – запитую.

– Не міг. Я намагався.

– Що вдієш.

Кавоварка побулькує. Генрі проводить руками по обличчю. Відтак продовжує:

– Я завжди питав себе, чому вона не лишила записку.

Саме збираюся спитати, про що він, як помічаю у дверях Альбу. На ній рожева нічна сорочка і зелені капці-мишки. Альба позіхає і мружиться в різкому світлі кухні.

– Привіт, дитинко, – говорить Генрі.

Альба підходить до нього й опирається на підлокітник його інвалідного крісла.

– Добр-р-р-рого ранку, – говорить Альба.

– Насправді не ранок, – відповідаю їй. – Насправді ще ніч.

– Чому ж це ви попіднімалися, якщо ще ніч? – фуркає Альба. – Ви готуєте каву, значить, це ранок.

– О, кава-дорівнює-ранку – це типовий помилковий висновок, – зауважує Генрі. – У твоїй логіці прогалина, мала.

– Що? – запитує Альба. Вона ненавидить помилятися.

– Ти будуєш свій висновок на помилкових даних; тобто ти забула, що твої батьки – кавомани першого порядку і ми можемо встати з ліжка посеред ночі, щоб випити БІЛЬШЕ КАВИ. – Він реве, наче монстр, справді одержимий кавою.

– Я хочу кави, – каже Альба. – Я кавоман. – Вона гарчить Генрі у відповідь. Але він підхоплює її і ставить на ноги. Альба оббігає стіл та обіймає мене руками за плечі.

– Гарчи! – гарчить вона мені у вухо.

Встаю і піднімаю Альбу. Вона тепер така важка.

– Сама гарчи.

Несу її коридором і кидаю на ліжко, вона заливисто сміється. Годинник на тумбочці показує 4:16 ранку.

– Бачиш? – Показую їй. – Тобі ще зарано вставати.

Обов’язково трохи пововтузившись, Альба знову влягається. Повертаюсь на кухню. Генрі налив нам обом каву. Знову сідаю. Тут холодно.

– Клер.

– М-м-м?

– Коли я помру, – Генрі зупиняється, дивиться вбік, робить вдих і починає знову. – Я все впорядковую, знаєш, усі документи, мій заповіт, листи знайомим і дещо для Альби – це все у моєму столі.

Нічого не можу відповісти. Генрі дивиться на мене.

– Коли? – запитую.

Генрі хитає головою.

– Місяці? Тижні? Дні?

– Не знаю, Клер.

Він знає; я знаю, що він знає.

– Ти проглянув некрологи, так? – запитую.

Генрі вагається, а потім киває. Розтуляю рота, щоб запитати знову, та мене охоплює страх.

Генрі:Прокидаюсь рано, так рано, що спальня блакитна від переддосвітнього світла. Лежу в ліжку, слухаю глибоке дихання Клер, слухаю шум випадкового транспорту на Лінкольн-авеню, крякання ворон, звук відключення пічки. Мої ноги болять. Спираюся на подушки й знаходжу на тумбочці пляшку вікодину. Беру дві таблетки і запиваю їх кока-колою, з якої вийшов газ.

Ковзаю під ковдру і повертаюсь на бік. Клер спить обличчям униз, захищаючи голову руками. Її волосся заховане під ковдрою. Без ореолу свого волосся Клер здається меншою. Вона нагадує мені себе маленьку: спить із дитячою простотою. Намагаюсь пригадати, чи бачив Клер-дитину сплячою. Розумію, що ні. Згадую Альбу. Світло змінюється. Клер ворушиться, повертається обличчям до мене, на бік. Вивчаю її лице. У кутиках очей і рота з’явилося кілька ледь помітних ліній, найменший натяк на зміни в обличчі Клер зрілого віку. З гіркотою шкодую про те, що ніколи не побачу лиця Клер, з яким вона продовжуватиме жити без мене, яке ніколи не поцілую, яке належатиме світу, якого я не знатиму, за винятком спогаду про Клер, що зрештою залишився у певному періоді минулого.

Сьогодні тридцять сьома річниця смерті моєї матері. Думав про неї, тужив за нею, кожен день усі ті тридцять сім років; гадаю, мій батько теж не облишав думок про неї. Якби палкі спогади могли воскрешати мертвих, вона би стала нашою Еврідікою, вона би піднялася, як Леді Лазар [65] Героїня вірша Сильвії Плат. із впертої смерті, щоб утішити нас. Але всі наші плачі не можуть додати жодної секунди до її життя, жодного удару серця, жодного подиху. Єдине, що могли зробити мої прагнення, – це перенести мене до неї. Що матиме Клер, коли мене не стане? Як можу залишити її?

Чую, як Альба розмовляє у ліжку.

– Гей, – говорить Альба. – Гей, Тедді, ведмедику! Тс-с, пора спати.

Тиша.

– Татку? – Дивлюся, чи прокинулася Клер. Вона досі спить. – Татку!

Обережно повертаюся, обережно вивільняюся з ковдри, спускаю себе на підлогу. Виповзаю з нашої спальні, коридором і повзу до кімнати Альби. Вона хихикає, коли бачить мене. Гарчу, і Альба гладить мене по голові, ніби я собака. Вона сидить у ліжку, посеред усіх своїх м’яких іграшок.