Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Клер, є ще одна річ. Вагався, чи казати тобі про це, адже забобонно боюся, що сказане може стати причиною того, що це не трапиться (знаю: нерозумно), і також тому, що я щойно говорив про те, щоб не чекати, а це може змусити тебе чекати довше, ніж ти будь-коли чекала. Але скажу тобі, на випадок якщо тобі потрібно буде щось, потім.

Минулого літа я сидів у приймальній Кендріка, коли раптом опинився у темному коридорі дому, якого не знаю. Я трохи заплутався у купі калош, і начебто пахло дощем. У кінці коридору побачив ореол світла довкола дверей, тому повільно і тихцем пішов до них і зазирнув усередину. Кімната була біла і яскраво освітлена ранковим сонцем. Біля вікна, спиною до мене, сиділа жінка, одягнена у светр коралового кольору, на спину спадало довге біле волосся. Біля неї на столику стояла чашка чаю. Мабуть, я спричинив якийсь шум, або вона відчула мене позаду… вона обернулася і побачила мене, а я побачив її. Це була ти, Клер. Цією старою жінкою була ти, у майбутньому. Це було так мило, Клер, настільки мило, що неможливо описати: прийти, наче зі смерті, щоби потримати тебе, і побачити роки, присутні на твоєму обличчі. Більше нічого тобі не скажу, щоб ти могла собі уявити це, щоб це для тебе було неочікуваним, коли настане час, а він таки настане. Ми побачимо одне одного знову, Клер. До того часу – живи, цілковито присутньою у цьому світі, такому красивому.

Уже темно, я дуже втомлений. Я кохатиму тебе завжди. Час – це ніщо.

Клер:Шаріс забрала Альбу, Розу, Макса та Джо кататися на роликах у Рейнбо. Тепер їду до неї додому, щоб забрати Альбу; їду ранувато, натомість Шаріс запізнюється. Двері відчиняє обмотаний рушником Гомес.

– Давай, заходь, – каже він, широко відчинивши двері. – Хочеш кави?

– Звісно. – Простую за ним їхньою хаотичною вітальнею на кухню. Сідаю за стіл, усе ще заставлений тарілками після сніданку, і розчищаю місце, щоб обіпертися на лікті. Гомес сновигає кухнею, готуючи каву.

– Давно тебе не бачив.

– Я була зайнята. Альба має всі ці різні заняття, я тільки й воджу її повсюди.

– Малюєш? – Гомес ставить горня з блюдцем переді мною і наливає туди каву. Молоко і цукор уже на столі, тому беру сама.

– Ні.

– О, – Гомес схиляється на кухонну стійку, обхопивши руками горня з кавою. Його волосся темне від води і гладенько зачесане назад. Ніколи не помічала, що він лисіє. – А крім того, що возиш її високість, що ти робиш?

Що я роблю? Чекаю. Думаю. Сиджу на нашому ліжку, тримаючи стару картату сорочку, яка все ще пахне Генрі, глибоко вдихаючи його запах. Йду гуляти о другій годині ночі, коли Альба в безпеці у своєму ліжку; прогулянки мої тривалі, щоб достатньо виснажитися для того, щоби заснути. Розмовляю з Генрі, так, наче він тут, зі мною, наче він міг би бачити моїми очима, думати моїм мозком.

– Небагато.

– Гм-м.

– А ти?

– Ой, знаєш. Керую. Граю суворого главу сім’ї. Як завжди.

– О. – Сьорбаю каву. Зиркаю на годинник над мийником. Він має форму чорного кота: його хвіст смикається туди-сюди, мов маятник, а великі очі переміщаються з часом із кожним посмикуванням, голосно цокаючи. Зараз за чверть дванадцята.

– Хочеш щось поїсти?

Хитаю головою.

– Ні, дякую. – Судячи з тарілок на столі, Гомес і Шаріс їли на сніданок білу мускатну диню, омлет і грінки. Діти їли готовий зерновий сніданок «Лакі чармс» та кільця «Чіріос» і ще щось з арахісовим маслом. Стіл – наче археологічна реконструкція сімейного сніданку в XXІ столітті.

– Ти з кимось зустрічаєшся?

Дивлюсь на Гомеса, який усе ще стоїть, обіпершись на стійку, усе ще тримає горня кави на рівні підборіддя.

– Ні.

– Чому ні?

Не твоя справа, Гомесе.

– Це ніколи не спадало мені на думку.

– Тобі варто про це подумати. – Він ставить горнятко в мийку.

– Чому?

– Тобі потрібне щось нове. Хтось новий. Ти не можеш просто сидіти решту свого життя, чекаючи на появу Генрі.

– Звичайно, можу. Подивись на мене.

Гомес ступає два кроки і стає біля мене. Схиляється до мого вуха.

– Хіба ти ніколи не сумувала за… цим? – Він облизує внутрішню частину мого вуха.

Так, я сумую за цим.

– Відійди від мене, Гомесе, – шиплю до нього, але не відхиляюся. Я прикута до місця ідеєю.

Гомес піднімає моє волосся і цілує шию ззаду.

Ходи до мене! Ходи до мене!