Ян Байла - Таємниця астероїдів

— Коли ти вирушаєш до Нордвіка? — спитав біолог.

— Завтра о третій з Внуковського. Квиток уже є,— відповіла Таня репортерським тоном.

Олег увімкнув швидкість і помалу влився в нескінченний потік автомашин. Він уважно стежив за дорогою, час од часу непомітно позираючи на супутницю. Але на її обличчі навіть найдосвідченіший психолог не прочитав би жодної думки.

— Ти гніваєшся, Танечко?

— Ти нічого кращого не придумав? Я обмірковую, що треба взяти з собою на Північ, — мовила Лебедева. Олег зрозумів, що не варто розвивати цю тему, бо інакше він викриє себе.

Червоні вогники світлофорів чергувалися з зеленими. Олег не поспішав. Йому було хороше з подругою. Юнак тішився з того, що чекає на них завтра.

Олег сьогодні ж складе речі, зустріне Таню, яка приїде дванадцятигодинним швидким з Ленінграда, а тоді…

Оце буде сюрприз!

Настрій у Олега був чудовий. Він несвідомо почав насвистувати улюблену пісеньку. Після першого рефрену загальмував.

Приїхали.

— У тебе вже є квиток? Так? То я зайду до камери по багаж, — запропонував він галантно.

Таня віддала йому квитанцію камери схову й сказала: Я почекаю на тебе біля виходу на перон.

Незабаром Балашов повернувся з двома маленькими чемоданчиками. До відходу швидкого поїзда лишалося кілька хвилин. Олег розшукав Танине купе, поклав чемоданчики до сітки й глянув на годинника.

— Ще є час. Завтра я зустріну тебе.

— Сподіваюся, завтра ти будеш не такий, як сьогодні, інтриган нещасний, — дівчина подала йому руку й на прощання скуйовдила Олегові чуприну.

— Ти не пошкодуєш… чекай сюрпризу. Знаєш, приємний сюрприз — люба річ. Я хочу, принаймні, відплатити тобі за сьогоднішнє дивовижне прибуття зі Сходу. Щасливої, Танечко…

Пролунав свисток.

Олег вийшов на перон, підбіг до Таниного вікна. Паровоз зашипів, поїзд тихо рушив. Таня вихилилася з вікна, ще раз потисла Олегові руку й потім довго махала, віддаляючись під монотонний гуркіт коліс…

Великий вокзальний годинник показував без хвилини одинадцяту. Вдалині залунав гудок електровоза, і голоси зустрічаючих злилися з гуркотом швидкого поїзда, що підходив до вокзалу. Над головами пасажирів з’явився червоний букет і ніби поплив на хвилях бурхливої річки. Юнак обережно ніс квіти.

З вікна другого вагона визирнула засмагла чорнява дівчина. Таня Лебедева уважно вдивлялася в обличчя людей на пероні, але розпізнати кого-небудь було важко.

Нараз вона вгледіла червоний букет.

«Це Олег», — подумала дівчина, сповнена радісного чекання.

Вона не помилилася.

Хлопець теж побачив її. Привітно замахав квітами й почав проштовхуватися ближче до колії. Гальма заскрипіли, поїзд зупинився, і от Таня вже на пероні.

Олег підхопив чемодани й попрямував до виходу, прокладаючи подрузі дорогу.

Зупинилися аж перед вокзалом. Олег поставив чемодани на мармурову підлогу, сунув руку до внутрішньої кишені й подав Тані конверт.

— Око за око, зуб за зуб, — промовив він з удаваною серйозністю.

Таня передала йому букет, розірвала конверт і побачила… квиток на літак до Нордвіка.

— Любий мій, ти що? Адже у мене вже є квиток.

— А це ще один, — сказав Олег іще серйозніше.

— Але що я робитиму з двома? — Таня, не розуміючи, глянула на юнака.

Та Олег не втримався й зайшовся таким щасливим сміхом, що на нього почали озиратися перехожі.

— Це мій… ми летимо разом.

Таня не приховувала свого щастя. Вона вже давно кохала Олега, але весь час випробовувала своє почуття— чи справжнє воно?

Дівчина ніколи б не подумала, що звичайний квиток на літак зробить її такою щасливою. Таня вдячно глянула сяючими очима на Олега й тихо промовила:

— Дякую тобі, Олегу. Сюрприз чудовий. Ти мав рацію. Приємний сюрприз — справді люба річ.

Балашов також був вражений. Він не сподівався, що така, здавалося б, маленька, непримітна пригода викличе землетрус почуттів. Олег відчув, що значить кохати. Збагнув усю різницю між дружбою й коханням.

Юнак вдячно потиснув дівчині руку, взяв обидва квитки, віддав Тані букет і замислено додав:

— Ці квитки ми збережемо як згадку про найкращі хвилини. Поглянь навкруги. Зараз не. травень, замість тихого шелесту дерев навколо нас дзюркотить водоспад людських голосів, вітерець не приносить пахощів бузку, а кидає в обличчя вокзальний дим і сморід бензину. Все навколо таке буденне й звичайне… а у нас… у нас стільки поезії…

— Дорогий Олегу, кожне глибоке почуття, коли воно від щирого серця, — поезія, мелодія, що віщує спокій і щастя, — відповіла дівчина.