Юрій Цвєтков - Шукайте Йоахіма Кунца

Треба було запитати в Гужички? Мабуть… Та ось біда, професор помер взимку 1937 року. Німці вдало скористалися з цього, сфабрикувавши заяву від його імені.

Ось, мабуть, і все, що я знаю про Кунца. Мої спроби розшукати осіб, про яких згадували газети у зв’язку з цією справою, були марними. Пощастило лише розшукати капітана судна, на якому Йоахім приїхав до Англії. Але капітан, не пам’ятаю його прізвища, був надзвичайно пригнічений і розмовляв зі мною дуже нелюб’язно.

Ну що ж, тепер мені доведеться йти до гостей. Можливо, ви підете зі мною? Ні? Жаль. Мені було приємно з вами познайомитися, містер Хьюсон. Бажаю успіху!

— Яка мета вашого приїзду до Федеративної Республіки Німеччини, пане Хьюсон? О, туристам ми виявляємо найгостинніший прийом! Що ви, які речі? Ось поставлю тут печатку — і весь огляд. Приємного відпочинку, містер Хьюсон!

— Шпет? Генріх Шпет? Такого тут нема! Кому ж, як не мені, знати усіх жильців! Кажу вам, що ніякого Шпета тут нема! Ба ні, стривайте, стривайте, пригадую… Зараз подивлюсь у книгу… Оу! Його арештували ще в 1952 році! Ні, ні, нічого більше про вашого приятеля я не знаю!

— Так, я обійдуся без перекладача, містер Хьюсон, Правда, англійську мову знаю не дуже добре і говоритиму повільно, але, як ви розумієте, невідкладні справи мене в камері не чекають. Часу досить. Мушу вас попередити, я бачу — ви журналіст. Але не сподівайтеся на репортаж «Комуніст, що розкаявся». Розкаяння не буде. І репортажу теж не буде. Та якщо ваш журнал опублікує мої висловлювання про федеральний уряд, то я готовий говорити годинами.

Так, але чим же ще ви можете цікавитися, крім політики? Адже я не карний злочинець! Кого? От уже не думав… Чи знав я його? Це був мій найкращий друг, пане журналіст. Я й досі відчуваю себе винним, що покинув його у найвідповідальнішу хвилину.

Ми дружили з Кунцом ще з 1934 року. Познайомилися тут, у Мюнхені. Того року я приїхав у місто поступати на хімічний факультет Вищої технічної школи.

За рік до закінчення школи ми зрозуміли, що в Мюнхені нам робити нічого. Навіщо нам диплом доктора філософії, підписаний професором Гроттом-неуком, над яким насміхалися навіть гімназисти? Кунц запропонував їхати в Цюріх. Адже там працював Гужичка! А диплом, одержаний у його лабораторії, розкривав двері будь-якого інституту.

Так ми опинились у Цюріху. І мушу сказати, що на життя не скаржилися. Чого можна було ще бажати? А життя було справді цікаве. У мене особливо. Я згуртував цюріхських німців-комуністів. Адже в Швейцарії взагалі, і в Цюріху особливо, було дуже багато німців, що приїхали з Німеччини, Йоахім працював у лабораторії.

Непогана розстановка сил, правда? З його здібностями йому треба було займатися тільки наукою. Це було його, так би мовити, партійне доручення. А я працював у лабораторії рівно стільки, скільки треба було, щоб утримувати в рівновазі професора Гужичку. А це, повинен вам сказати, не так уже й легко.

Та одного разу ідилія полетіла шкереберть. Все сталося через цю, пробачте, сволоту Штюрмера, так би мовити, мого колегу, партайгеносе Цюріха. Мені здається, ви не усвідомлюєте всієї величі, всього блиску цього титула — партайгеносе! Правда, зараз цього слова не зустрінеш, а в тридцяті роки… Ну, та ви, безумовно, тоді цікавилися ласощами, а не політикою.

Так ось, запам’ятайте, у кожній країні, де тільки жили німецькі піддані, існували осередки наці. Глава такого осередку називався партайгеносе.

Ні, звичайно, він не знав, що ми з Йоахімом комуністи. Але про щось, мабуть, догадувався. Бо прискіпувався до нас надзвичайно і весь час підсилав своїх негідників. З наймиролюбнішими пропозиціями, звичайно: зустріч у якомусь підвальчику, спільна прогулянка. Прогулянкою вони називали відчайдушну пиятику, за якою йшло відвідання будинку розпусти.

Я помітив, що вони зацікавилися Йоахімом тоді, коли у Гужички заговорили про його успіхи.

Одного вечора Йоахім повернувся додому вкрай схвильований. Він був такий блідий і висловлювався так, що я розхвилювався. Виявляється, Йоахіма зустрів Штюрмер і почав переконувати його вступити в їхню партію. Звичайно, це була провокація.

Розмова проходила, якщо так можна сказати, бурхливо. Йоахім розбив Штюрмеру голову. Але це ще півбіди. Обробляючи Штюрмера, він зопалу висловив йому все, що думав про наці взагалі і про Гітлера зокрема.