Юрій Цвєтков - Шукайте Йоахіма Кунца

Кунца судили за порушення паспортного режиму. Мабуть, усе б і закінчилося тільки цим, бо Йоахім на суді просив надати йому політичний притулок, та справа проникла в газети. І одразу надійшла заява німецького посольства. Йоахіма обвинувачували в якомусь карному злочині.

Я знав Кунца недовго — якихось двадцять днів. Але, повірте, не треба великого строку, щоб переконатися, — така людина нездатна на злочин.

Оце й усе, що я знаю про Кунца. Ні, поліція ним більше не цікавилася. Приходив, правда, один через кілька місяців. Як він мене розшукав, не знаю. Казав, що знав Кунца ще з студентських років. Прізвище? Прізвище… здається, Тікль! А можливо, він був з поліції? Хто їх розбере?

Тепер, містер Хьюсон, дозвольте спитати вас: навіщо ви зайнялися цією справою? Письменник? Але вам все одно не вдасться опублікувати історію Йоахіма Кунца. Чому? Тому, що в нас комуністів не люблять, бояться їх навіть більше, ніж двадцять років тому. Так, він був комуністом, і це єдина подробиця, яку я знаю точно.

Прощайте, містер Хьюсон. Хочу думати, що ви чесна людина, і з того, що я вам розповів, не зробите нічого поганого.

— О, ще один судовий виконавець! Описуйте, описуйте все! І цей костюм, що на мені,— він у мене один. І оцю кімнату — вона у мене теж одна! І, хай йому біс, дружину. Хоча ні, дружини ви в мене не опишете. Дружини в мене немає. Покинула! Покинула вчетверте, і цього разу, можете мені повірити, остаточно! Ро-зо-рився. Все!

Оце так новина! За останній час у мене, крім судових виконавців, нікого не було. Містер Хьюсон? Нерадий! Так, так, нерадий! Зараз не до світських умовностей, хай йому біс. А чого радіти! Ви мені принесли звістку про несподівану спадщину? Чи, може, всі мої кредитори змилостивились, і у вашій кишені листи, де вони повідомляють про необмежене фінансування? А якщо ні, то забирайтеся під три чорти, містер Хьюсон! Тепер у мене лише одне заняття. Яке? Бо-го-хуль-ствую!

Ні, мені не соромно. Хай соромиться цей старий лицедій — бог (ви бачите, як я богохульствую!). Ну, що ж, сідайте. Так, так, на ліжко. Стільців у мене вже давно немає.

Кого? Кого? Иоахіма Кунца? Так, так… Знаю я вашого Кунца! І мені приховувати нічого! Можете писати про мене в усі газети! Мені на все наплювати. Чи ви думаєте, що Аксель Скунс почне викручуватись і буде щось приховувати? Хе-хе! Ви мене не знаєте, юначе. А ваш Йоахім завжди удавав з себе Ісуса! йому я теж не вірю, як не вірю і цьому біблейському красунчику. Взагалі не вірю нікому!

Я все знаю наперед. Ви зараз почнете говорити мені, що я зробив нечесно. Виголошуватимете всякі слова на зразок «товаришування», «рука допомоги», «чесність». А я таких слів не знаю: я не-го-ці-ант.

«Рука допомоги»! Хе-хе! А хто подав мені цю «руку», коли я опинився в Індії на мілині? І на якій мілині! Послухайте, юначе!

У 1938 році я повіз в Індію партію верстатів. Ах, друже, тоді я був на 25 років молодший і в мене все було попереду. Хоча, якби я знав, що чекає мене попереду, то напевно, поступив би в поліцію! І не інакше.

Я вклав у верстати все, що в мене було, і багато з того, чого не було. Але це вже професійні секрети, мій друже.

Коли я розпакував ящики, то мало не збожеволів. Звідти потекла бура рідина; верстати перетворилися в іржавий мотлох! Ось що зробив зі мною цей старий нероба, мій боже єдиний! І це не востаннє!

Звичайно, до деякої міри я був сам винен. Треба ж перевіряти, чи змазані верстати, чи ні. Але я розбирався в цьому погано, дуже погано. Мені нікуди було подітися. І я лишився в чужій країні, в чужому місті. Ні близьких, ні знайомих. Та що знайомих! У мене не було ані півпенні! Я продав навіть біблію. А втім, цей предмет потрібен щонайменше…

Спочатку куди тільки я не посилав листи! А потім у мене не стало на що купувати конверти. Та й хто допоможе чесному негоціантові, що вирушив в Індію на свій риск? Хе-хе.

А як я голодував! Боже милий, якого я зараз не хочу згадувати, як я голодував! Отоді зустрівся мені цей німець. Ми познайомилися з ним у порту. Я там весь час крутився, маючи на увазі… А втім, це не так важливо.

Йоахім… Що ж робив у порту Йоахім? Не пам’ятаю. І як він попав в Індію? Теж не знаю. Не питав. Та ясно, не з своєї волі; вже надто хотів він повернутися в Європу.

Ми з Кунцом одразу подружили. Що в нього було на душі, цим я теж не цікавився. А ось гроші в нього, хоч зрідка, водились. І можете не морщитись, юначе. Тут не біржа: можу дозволити собі говорити відверто.

Але двом нам жилося ненабагато краще, ніж окремо, мені в усякому разі. А тут ще почалися дощі. Я не буду вам розповідати, що таке дощі в Індії, це треба побачити самому.