Юрій Цвєтков - Шукайте Йоахіма Кунца

Було це влітку 1938 року. Ми стояли в Бомбеї. Мені треба було добрати двох матросів. Я попрямував у контору порту. По дорозі мене зупинив якийсь німець. Що це був саме німець — сумніватися не доводилося. Вимова його виказувала, а я в таких речах розбираюся.

Німець звернувся до мене з проханням: він, мовляв, чув, ніби на «Пракситель» потрібні матроси.

— Чому ж ви звертаєтесь до мене, а не в контору? — спитав я його.

— У мене немає ніяких документів, — відповів Йоахім понуро.

Я не можу тепер пояснити, що примусило мене розмовляти з цим німцем. Адже й так було ясно, що без документів зарахувати його матросом я не зможу. Але в ньому відчувалося щось таке, що не дозволяло мені пройти мимо.

Переді мною стояв страшенно худий чоловік. Одразу було видно, що цій людині живеться не солодко. Що там не солодко! Просто жахливо. Коротше кажучи, через годину Йоахім уже сидів у моїй каюті на «Праксителі». Тут він жив до самого Портсмута, коли нас усіх арештували.

Команді оголосили, що на борту є пасажир. Так його і прозвали — «пасажир», справжнє його ім’я багато хто взнав лише на суді. Адже на суді була вся команда. Бідолахи, жоден з них уже більше не виходив у море.

Через тиждень Йоахім став на «Праксителі» своєю людиною, Він не загравав з матросами. Просто щовечора приходив у кубрик і бесідував з ними. Про що? Не можу сказати вам точно. Знаю тільки, що хлопці давали багато, щоб звільнитись од вечірньої вахти.

О, Иоахім був веселою людиною! Він знав багато пісень. Правда, це були переважно студентські пісні. Майже вся команда вивчила їх. Уявіть собі: пливе по Червоному морю торговельне судно і на ньому матроси в подертих робах горлають: «Здоров будь, світило науки — декан!».

Правда, ніхто не знав, що Йоахім у сні звертається до когось по-німецьки і плаче.

Вдень він завжди щось писав. Я ніколи не запитував його, що він робить. Лише одного разу, вночі, коли нам не спалося, Йоахім розбалакався. Він вийняв невеличку склянку з якимсь білим порошком.

— Кліфф, — сказав він, — у цьому все моє життя. Через два тижні я приїду в Німеччину. І будь я проклятий, якщо в Адольфа лишиться хоча б один танк…

Я спершу подумав, що Йоахім божеволіє. Але потім, містер Хьюсон, сталося таке, таке, що, боюся, ви подумаєте те ж саме про мене.

Зрозумійте, мені нема ніякого сенсу брехати. Та й треба, нарешті, комусь розповісти правду.

Та пам’ятна розмова відбулася на кормі. Поряд стояв укритий попоною слон. Так, я забув вам сказати, що ми везли партію звірів для зоопарку Гагенбека… Коли Йоахім заговорив про танки, він відкрив склянку. Але тут налетів вітер, і цей порошок віднесло на слона.

Йоахім зблід так, що я це помітив навіть у темряві, схопив мене за руку і прошепотів:

— Кліфф, хай йому чорт, здається, порошок попав на слона!

Він, правда, сказав не «порошок», а якесь інше слово, але я вже не пригадую яке.

— Ну і що ж, — засміявся я, — післязавтра все одно слона помиють у Портсмуті.

Та Йоахім стиснув мою руку і потягнув у каюту. Там він сказав мені таке, що я вирішив покликати суднового лікаря.

— Кліфф, — ледь чутно промовив він, — через півгодини слон зникне!

— Ну добре, — намагався я заспокоїти його, — зникне то зникне.

— Я не жартую! — майже закричав Йоахім. — Тепер слона вже не врятувати!

Деякий час я ще сумнівався. Просто не розумів його, містер Хьюсон. Та через півгодини, а може, через годину на кормі почувся крик. Репетував той тип, який супроводжував звірів. Я кинувся на корму. Слона не було.

Кунц не міг знайти собі місця. Він розумів, що мене чекають неприємності. Але якби він знав, що мої неприємності — ніщо порівняно з тими, які судилися йому!

Я вирішив розіграти незрозумілу пропажу слона — що мені ще лишалося робити? Тим більше, що вся команда була переконана: тут не обійшлося без нечистої сили. Ось чому, коли ми прийшли в перший англійський порт, — не хотілося мати справу з французькими властями — я зразу викликав поліцію.

Справа обернулася серйозніше, ніж я сподівався. Команду арештували. Та через три-чотири дні відпустили всіх, крім Кунца. У нього не було документів, і, до того ж, не можна було приховати, що він німець.

Нав’язати нам слона не змогли ніяк — трапилася надто вже незвичайна справа. Але ніхто з команди більше уже не плавав. Всіх внесли в «поминальні списки» — ви, звичайно, знаєте, що це таке.

Профспілки, кажете? О, містер Хьюсон, ви наївна людина! Адже саме профспілки і складають ті списки. Чи ви можете назвати мені хоча б один випадок, коли профспілки справді заступилися за маленьку людину?