Марина Дяченко - Мігрант

— Пройшов, — сказав Айра з таким самовдоволенням, ніби це він сам уперше зважився бігти по вугіллю. — Далі?

Одразу кілька парубків вийшли вперед, і серед них — Тимор-Алк. Крокодил зацікавився.

— Давай, — Айра кивнув метису. — За ним — можна без заявки. Три-чотири людини одразу. Дорога широка.

Тимор-Алк подивився на нього якось особливо пильно й журливо. Майже не розбігаючись і не готуючись, кинувся на вугілля й, біжучи, завищав.

Крокодил стиснув кулаки. До чужого монастиря зі своїм уставом не потикайся; складно вигадати мерзотнішу штуку, ніж ця Проба. У бою навкулачки з Айрою в нього, мабуть, нема шансів, та в нього є тесак на поясі. А в Айри — ні.

Інструктор відчув його погляд і повернув голову. Тимор-Алк уже зник за білим камінням; він пройшов, молодець, але його вереск усе ще лунав у Крокодилових вухах. Хлопці про щось перемовлялися, хтось часто й шумно дихав, хтось стояв, здійнявши руки до неба, із зажмуреними очима. Айра дивився на Крокодила прямо, жорстко, насмішкувато.

«Я можу, мабуть, його вбити, — подумав Крокодил. — А що потім?»

Зважились одразу троє. Скавкнули на три голоси й зникли, здійнявши хмару попелу. Порив вітру розкидав її, знов очистивши розпечений простір, де струменіло повітря, ніби над вогнищем. Нові претенденти втирали з лобів холодний піт. Хтось упівголоса завів знайому пісню: «Це наше право. Ми тут по праву. Ми тут — бо маємо право. Росте трава, тече вода, човник виходить на орбіту — справедливо…»

Хлопці збадьорилися. З криком «Маємо право!» побігли одразу четверо. Потім — ще двоє. Решта розминалася, розтирала обличчя й плечі, мугикала й знову заводила пісню, хоча звучала вона зовсім не так певно й бадьоро, як біля вогнища.

Один за одним, закусивши губи, дивлячись на товаришів, узявшись за руки — вони набиралися духу. І зникали на тім боці, за білим камінням. Нарешті, лишилися тільки Айра й Крокодил.

— Ну і? — Айра дивився в небо.

— Ну ти й покидьок, — сказав Крокодил.

— А ще?

— Кат. Садист. Весь ваш світ стоїть на кістках. Погане, лицемірне, гниле, смердюче суспільство.

— А ще?

— Я радо натовчу тобі пику.

— Я трохи сильніший.

— А я трохи зліший. Що тобі зробили ці діти?! Ти, здоровенний ґевале! Це робота для чоловіка?! Ти наглядач, пригочин у…

Крокодил збився. У його новій рідній мові не було слова «концтабір».

Айра з сумом кивнув:

— Я попереджав тебе багато разів. І все одно ми повертаємося туди, звідки почали: ти не пройдеш Пробу.

Крокодил лайнувся, як не лаявся ніколи в житті. Те, що мало пролунали, як брудний матюк, у його новій рідній мові обернулося вельми гидкою лайкою, але зовсім іншого образного ряду.

І, вивергаючи з себе жахливі слова, він стрибнув на вугілля. Плювати Айрі в пику, бити його, вбивати його він хотів, отримавши спершу моральну перевагу.

Розлючений, навіть не відчував болю.

Взагалі.

Пробігши декілька кроків, зупинився. Він стояв на вугіллі й нічого не відчував, крім шерехатої поверхні під ступнями. Вугілля було ледве теплим. Повітря струменіло й дрижало навколо, але не від жару; дим подобав на чорнило, розчинене у воді.

Через червоне ряхтіння поля йшов, засунувши руки в кишені, Айра. Копав вуглинки босою ногою:

— Випробування закінчиться за білим камінням. Там фінішна лінія.

Крокодил нахилився й торкнув «вугілля» руками:

— Це що — фейк? Розіграш?!

— Це випробування, — утомлено повторив Айра. — Ну гаразд, доплентаєш до каменів — вважатиму, що цей модуль ти склав.

За каменями виявився поворот, а за ним — вихід із печери, несподіваний, як у парку атракціонів. У бухті з прозорою водою, з білим піском і мальовничими струменями маленького водоспаду на скелі веселилися переможці: валялись на піску, реготали, купались і ділилися враженнями.

Багато хто на вугіллі відчував жар, особливо в перші моменти. Ніхто й гадки не мав, що випробування «на біль» виявиться випробуванням «адекватного сприйняття» і звичайнісінькою пробою хоробрості. Кожен пишався собою, відважним, сміливим настільки, щоби пробігтися по вугіллю; кожен радів собі, адекватному, — адже ж утямив штуку на середині дистанції чи біля тих білих каменів.

Тільки Тимор-Алк сидів на камені біля невеличкого озерця, утвореного водоспадом, сидів згорбившись, опустивши ноги у воду, ні на кого не дивлячись. Крокодил, почуваючись заплішеним ідіотом, посидів на піску, потім підійшов до зеленоволосого:

— Дурна ідея, правда ж?

Тимор-Алк не відповів.