Марина Дяченко - Мігрант

Він стягнув із порізу на руці брудну ганчірку, пов’язану замість бинта. На Землі рана в таких умовах загноїлася б відразу. А тут — нічого; має кепський вигляд, але гоїться. Сама собою.

— Я не можу нікого вчити, — сказав Тимор-Алк. — Я сам не розумію, як це відбувається.

— Хто вас навчає регенерації? Батьки? Школа?

— Коли як. Узагалі всі.

— Тебе хто вчив?

— Бабуся.

Крокодил уявив собі стареньку з величезним ножем, що спершу ріже внука, а потім навчає його гоїти рани.

— Тиморе, — сказав Крокодил — чому для вас так важливо бути повноправними громадянами? Я відчуваю, що це важливо. Чому?

Парубок дивився на вихід із бухти, де розбивалась об рифи хвиля.

— Добре, — скрадливо продовжував Крокодил. — Навіщо повноправному громадянину вміння гоїти рани?

— Це не вміння гоїти рани, — сказав Тимор-Алк майже з відчаєм. — Як ти не розумієш! Це вміння бути більшим, ніж ти є. Робити неможливе. Людина — сама собі пан, це перший крок. Людина панує над світом, це другий крок. Хто не панує над собою — не запанує ні над чим. Залежні — безпорадні, не панують, нічого не вирішують. Насправді вони не люди…

— Так я і думав, — пробурмотів Крокодил.

— Ні, — Тимор-Алк швидко виправився, — люди, звичайно. Та вони як діти. Живуть, радіють, не приймають рішень.

— А які рішення ти хотів би приймати? — обережно спитав Крокодил.

Хлопчисько роззявив рота — і раптом насупився, прямо дивлячись йому в очі:

— Ти мене провокуєш? Як Камор-Бала? А потім розповіси йому, що я тут наговорив?

Крокодил похлинувся, обурений.

Тимор-Алк, більше не дивлячись на нього, встав і, ледь помітно накульгуючи, пішов геть.

Крокодил проспав у затінку, на піску, кілька годин. Після сну почувався не стільки відпочилим, скільки розбитим. Затерпла спина, ломило коліна, саднили ступні, й дуже хотілося їсти.

Відшукавши стежку, якою пішли Айра з хлопчаками, він потихеньку полетів їм услід, сподіваючись, що жодних важливих тестів не пропустив. Сказано було: «Увечері складаємо регенерацію». «До вечора, — думав Крокодил, — є час: сонце ще високо».

Сонце високо, колодязь далеко…

У лісі перламутровими бризками снували метелики. Жуки найніжніших відтінків, величезні, як волоські горіхи, хиталися на довгих травинках, пригинаючи їх до землі. Під кронами безгучно металися тіні — чи то птахи, чи то кажани, чи то ще яке-небудь диво місцевої фауни.

Крокодил заблукав.

Оце щойно була стежка — і раптом її не стало. Негустий підлісок, жорстка трава, сплетене гілля; він спробував повернутися по своїх слідах, але скоро загубив їх, тому що притоптана трава піднялася вмить.

Буде не зараховано, з сумом подумав Крокодил. Цікаво, здатність орієнтуватися в лісі теж у переліку необхідних навичок повноправного громадянина, жителя мегаполіса?!

Жодного моху на стовбурах, жодних мурашників із південного боку пнів, жодних прикмет, що й у земному-таки лісі не дуже допоможуть містянину, а тут — поготів. Мапи острова Крокодил не бачив зроду. Йому здавалося, що все тут маленьке й компактне, заблукати неможливо. І от.

Він прислухався. Голосів не було чути: шурхотіли, дзвеніли, пищали, мелодійно повискували дрібні лісові мешканці. Звідкись іздалеку, дуже здалеку, проривався шум води. «Якщо це ручай, — подумав Крокодил, — він виведе мене на берег. Користі в цьому не багато, але принаймні я не ходитиму круга по лісу, як ідіот».

І він попрямував туди, де чув воду, — пішов без дороги, оминаючи зелені й білі стовбури. На ходу відломив знайомий гриб, схожий на півбуханки поганого хліба, і став жувати його сирим. Проковтнув надсилу кілька кусників, решту викинув. Тьху.

Шум води ставав дедалі гучнішим. Крокодил, пригинаючись під гілками, знай добирав місце, куди стати босою ногою, підходив усе ближче до великого й вологого; повітря робилося помітно холоднішим. На вітах росою висіли бризки. Попереду відчувався відкритий простір; ось замигтіли просвіти між стовбурами. Ось відкрилося небо.

Крокодил зупинився, для певності вхопившись за найближчу низьку гілку. Перед ним лежав каньйон із прямовисними стінами, порослими чагарником, і по дну каньйону котилася біла, як наречена, одягнена в піну ріка.

— Який розмаїтий рельєф! — сказав він уголос і не почув себе. Вода гуркотіла й співала, перетягаючи кругляки, стрибаючи з горбика на горбик. Угору річкою, метрів за тридцять від Крокодила, через каньйон було перекинуто мотузяний місток. Уздовж урвища йшла стежка, стоптана безліччю ніг, — тут пролягав, схоже, один з основних маршрутів випробування.