Марина Дяченко - Мігрант

Крокодил збадьорився. Дорога праворуч, без сумніву, вела до берега. Дорога ліворуч — можливо, до табору. Ця річка, така бурхлива, вузька й грізна, — чи не та широчезна, повноводна й спокійна річка, де підлітки ловлять рибу для прохарчунку? Чи не та, куди мочали Тимор-Алка?

Він пішов стежкою, намагаючись не дивитися вниз, на дно каньйону. Висоти він не боявся ніколи, але від білої води паморочилось у голові, і це було неприємно. Ось так легко люди здобувають репутацію провокатора; Айра знає, що робить. Підлітки, певно, тепер зовсім упевнилися, що Крокодил — частина випробування. Та якщо Айра все каже й робить відверто — Крокодил, мерзенний мігрант, утирається в довіру й прикидається своїм…

Він почув голоси в лісі. Прислухався — ні, не здалось. Гучно, чітко вимовляв слова Айра. Що, влаштував нове випробування за відсутності мігранта?!

Крокодил квапливо звернув на ледве помітну стежку, що пролягла від каньйону до лісу. Ревіння води моментально стишилося. Айра говорив, і через кілька кроків Крокодил зміг розрізнити слова.

— …до нього? Це, знаєш, громадянське звинувачення першого ступеня: упередженість державного чиновника під час виконання обов’язків…

— Над усе я не хочу тебе в чомусь винуватити, — озвався хрипкуватий і низький, дуже напружений жіночий голос. — Я прошу тебе змінити ситуацію, поки можливо.

— Неможливо.

— Махайроде, заради цього хлопчика я ризикну репутацією, індексом, — усім.

Затамувавши подих, Крокодил визирнув із-за гілля. Айра розмовляв із голограмою; його співрозмовниця, висока повна жінка, була одягнена в пальмову спідницю. Пишне намисто лежало на великих охлялих грудях, не прикриваючи голизну й не прикрашаючи її. Зміст розмови, її інтонація й лексика не пасували ні до вигляду співрозмовників, ні до навколишнього пейзажу.

— Твоєму внуку нічого не загрожує, — після короткої паузи заговорив Айра. — Його доля залежить тільки від нього. Ти принижуєш його опікою, а мене ображаєш дикунськими домислами.

— Навіщо ти це робиш? — пошепки спитала жінка.

— Що саме?

— Оце все?

— Кажи зрозуміліше. Я роблю свою роботу.

— Свою роботу?! Твоя робота — приймати Пробу в хлопчаків?

— Зокрема.

— Не смій займати мого внука! — Із її горла вирвалось натуральне гарчання. — Якщо ти визнаєш його не гідним громадянства, я подам апеляцію.

— Він отримає те, чого вартий.

— Я експерт незгірш за тебе. Я знаю, що він гідний. Якщо ти не даси йому громадянства, значить, ти упереджено до нього ставишся, і я це доведу.

Крокодил не бачив обличчя Айри. Той стояв, опустивши руки вздовж тіла, розслаблено й непорушно. З його пози не можна було прочитати його почуттів. Жінка дивилася прямо і, мабуть, могла б розгледіти Крокодила. Та все, що відбувалося в лісі, не цікавило її. А може, вузький канал зв’язку дозволяв їй бачити тільки співрозмовника.

— Ти знаєш, який у нього больовий поріг? — тихо спитав Айра. — Ти, експерте?

Біле, суворе обличчя жінки здригнулось:

— Нуль чотири. Та він керує собою.

— Ти відправила хлопчика з порогом нуль чотири складати Пробу? — В голосі Айри вперше пролунало дещо поза байдужим холодом.

— Я відправила?! Це його вибір. Він гідний бути громадянином!

— Якби він був моїм онуком…

— Добирай слова, Махайроде. Я записую нашу розмову.

— Я теж.

— Ти упереджено ставишся до нього! Ти повинен був відмовитися приймати в нього Пробу. Одразу, щойно побачив його в списках.

— Ні, не повинен! — Айра підвищив голос, і Крокодил виразно розчув, як у його словах проглянула лють. — Він такий же, як усі, підліток. Я приймаю в нього Пробу, як у всіх!

«Оце так-так!» — подумав Крокодил і пригадав сцену прибуття: «А це що за блідо-зелена парость?» Айра ж хотів повернути Тимор-Алка додому — разом із Крокодилом…

Жінка з охлялими грудьми зціпила тонкі губи. Крокодил здивувався, побачивши сльози в її маленьких очах:

— Будь дуже уважний, Махайроде.

— Я й так дуже уважний, Шано.

Кілька секунд жінка ніби силкувалася щось додати і добирала слова. Потім опустила погляд — і пропала, розтанула, і Крокодилові відкрилася будівля в лісі — дім-хижа, схожий на той, у якому був офіс міграційної служби.

— Який ти неспокійний, мігранте, — сказав Айра, не обертаючись. — З тобою багато клопоту.

Крокодил перевів подих:

— Аж ніяк. Жодних.

Айра обернувся. Його очі, звичайно мутнуваті, тепер здавалися залитими пластмасою. Ніби Айра начепив матові контактні лінзи.