Марина Дяченко - Мігрант

— Ну поясни мені: нафіга потрібна така «ініціація»? Що ж у вас за суспільство таке, якщо в ньому такі повноправні громадяни, га?

Тимор-Алк мовчав. Біла шкіра просвічувала крізь зелене волосся на голові. Пальці судомно вчепилися в голі коліна.

Крокодил перевів погляд на його ноги. Вода, прозора, як спирт, не ховала нічого: ступні Тимор-Алка були яскраво-червоними, у величезних пухирях.

— Що це?!

— Іди геть, — тихо сказав Тимор-Алк.

— Там же не було жару! Це віртуальна…

— Іди геть.

Крокодил заточився. Хлопчаки на березі проводили час, як проводять його щасливі пацани на пляжі; Крокодил довго крутив головою, перш ніж розгледів Айру, що сидів на високому камені, дивився на море, жуючи травинку.

Крокодил наледве відшукав стежку серед каміння. Айра, почувши його, навіть не обернувся.

— У Тимор-Алка… опік другого ступеня, по-моєму, — сказав Крокодил, звертаючись до його потилиці.

Айра повернув голову. Крокодил був готовий почути щось на кшталт «Я знаю» чи «А тобі що до того?», але мутнуваті очі інструктора раптом проясніли. Він поглянув на Крокодила, потім униз, на пляж, знайшов Тимор-Алка. Той і досі сидів скрючившись, опустивши ноги в біжучу воду.

— Погано, — коротко зауважив Айра.

— Він вірив, що це вугілля. Біг по вугіллю. Спробуй, скажи, що він не пройшов цей тест.

— Пройшов, — Айра не став сперечатись. — Та в нього великі проблеми.

— Хто ти за званням? — спитав Крокодил.

— Тобто?

— Ти ж офіцер, так? — Крокодил затнувся, тому що слова його нової рідної мови знову не відповідали поняттєвому апарату. — Ти… учасник жорсткої ієрархічної структури, що працює, добирає повноцінних громадян? З одного боку, ти на нижчій сходинці, всього лише польовий екзаменатор… З другого — ти одноосібно приймаєш рішення…

Крокодил замовкнув, незадоволений собою. Йому не подобалося неприродне звучання знайомих, здавалося б, слів.

— То в якому ти званні? Капрал? Лейтенант? Сотник?

Айра зацікавлено поглянув на нього:

— У мене, знаєш, малий досвід спілкування з мігрантами. А шкода: ви кумедні… Любий Андрію, я твій інструктор, і все. Процедура випробування формалізована й регламентована до найменших деталей. Якщо ти доведеш своє право бути повноправним громадянином — я буду першим, хто тебе привітає.

І він устав:

— Збираймося! — Його голос легко перекрив і хлопчачу балачку, і гурчання прибою. — Повертаймося до табору, і ввечері, якщо встигнемо, складемо регенерацію… Вставай!

«Якщо встигнемо».

Айра повів колону до табору — швидкою ступою, іноді бігом. Берег спорожнів. Прибій налягав на пісок і враз сповзав із нього, наче ковдра.

Тимор-Алк сидів біля водоспаду, опустивши ноги у воду. Ніби не зауважив, що всі пішли.

— Я можу тобі допомогти, — сказав Крокодил. — Уставай.

— Чого ти до мене причепився? — з болем у голосі озвався Тимор-Алк.

Крокодил сів поряд — на пісок:

— Давай поміркуємо. Припустімо, я мігрант, упав із неба. Припустімо, я нічого про вас не знаю. Та природна ідея, що я хочу допомогти комусь безкорисливо, тобі не спадає на думку. Тобто у вас на Раа не заведено безкорисливо допомагати?

Тимор-Алк повернув до нього змучене обличчя:

— Ти не можеш мені допомогти! Мені ніхто не може допомогти… Навіть бабуся казала, щоб я не їхав. Навіть вона!

І стримав сльози.

— Подумаймо, — знову почав Крокодил. — Вона ж тебе любить, чи не так?

— Я говоритиму про це.

— Ти зрозумій, я мігрант! Якщо я тебе чимось ображу — це не зумисне, а через незнання! У нас на Землі бабусі дуже люблять онуків.

«А чи любитимуть через мільйони років?» — виправив себе подумки.

— Так, — визнав Тимор-Алк. — Вона мене любить. Вона взагалі…

Він прикусив язика.

— А де твої батьки? — м’яко запитав Крокодил.

— Вони померли.

— Нещасний випадок?

— Так.

— Мені теж усі казали, щоби я не їхав, — зізнався Крокодил. — Так що я тебе дуже добре розумію.

Тимор-Алк понурив голову.

У прибої ходила велика пташина, біла з блакитною рискою на крилах, схожа водночас на чайку — і на чашку зі шкільної їдальні.

— Мабуть, я завтра повернуся на материк, — сказав Крокодил.

Тимор-Алк мигцем зирнув через плече.

— Айра сказав, що ввечері ми будемо складати регенерацію, — пояснив Крокодил. — А це саме те, чого я робити зовсім не вмію.

Тимор-Алк глибоко зітхнув і витягнув ноги з води. Пухирі луснули, під ними рожевіла свіжа шкіра.

— Оце так! — у щирому захваті промовив Крокодил. — Навчи мене. Віддячу.