Марина Дяченко - Мігрант

Між стовбурами стала помітною водна гладінь. Війнуло запаморочливим запахом прибережних квітів. Крокодил вийшов до річки. На камені біля берега сидів парубок, стискаючи в опущеній правій руці оголений тесак.

Крокодил зупинився.

Парубкова постать, гіпсово-біла, хіба що не світилася в темряві. Тимор-Алка неможливо було переплутати ні із ким. Його ліва рука лежала на колінах долонею догори, передпліччя перетинали, ніби шпали, темні смуги.

Шрами. П’ять штук. Крокодил постояв, потім підступив ближче.

Перед очима в нього Тимор-Алк зробив глибокий вдих і різнув себе по руці побіля самого ліктя. Показалася кров, майже чорна в сутінках. Тимор-Алк опустив голову і зосередився, дивлячись на рану.

Крокодил побачив, як її краї злипаються. З’єднуються — грубим швом. Крокодил боявся ворухнутися; хвилини за три повної нерухомості Тимор-Алк посунувся вперед, сунув руку у воду і змив кров.

Новий рубець, темніший за інші. Нерівний, ніби руку розтинали консервним ножем.

— Ти ж завтра не встанеш, — не витримав Крокодил. — Втрата крові…

Алк зачерпнув жменею з тієї ж ріки, випив, розмазав воду по підборіддю. На голос Крокодила він навіть не озирнувся, не здригнувся — видно, давно знав про його присутність.

— Нічого, — озвався після паузи, коли Крокодил вирішив уже, що відповіді не буде. — Відновлюся. Скажи, ти це навмисно зробив? Айра тобі звелів?

— Та ти що?! — Крокодил похлинувся. — Я ж за тебе, дурня…

— За мене не треба, — промовив Тимор-Алк, зосереджено розглядаючи свіжий рубець. — Я сам за себе.

Крокодил сів поряд.

— Як ти це робиш? — спитав і вразився, яким скрадливим став його голос.

— Хочеш навчитися?

— Так, — сказав Крокодил. — Якщо в тебе виходить — значить, вийде й у мене, правда ж?

— Я не знаю. Я не бачив, щоб у мігрантів виходило.

— А багато ти бачив мігрантів?

— Мало, — зізнався Тимор-Алк. Та чув. У мене бабуся працює в міграційному центрі.

— Дуже цікаво, — Крокодил відчув себе рибалкою, чий поплавець раптово зовсім зник під водою. — Твоя бабуся…

Тимор-Алк повернув голову:

— Я нічим не можу тобі допомогти. І моя бабуся не може. І не зважай.

«Який проникливий хлопчик», — засмутившись, подумав Крокодил.

Від ріки здіймався холод. До світанку лишалося кілька годин; цикади в лісі замовкли, стихли лісові птахи, і стало безгучно, як у ваті.

— Тепер ти складеш регенерацію? — знову почав Крокодил.

— Складу, — сухо озвався Тимор-Алк.

— Чому ти назвав Айру… Як ти його назвав? Махайродом? Це прізвисько?

— Це його ім’я. Айра — прізвисько.

— Звідки ти знаєш?

— Чи не однаково? — Тимор-Алк дивився на свою руку, ніби вирішуючи, різати ще чи не треба.

— Ти з ним знайомий?

— Ні… Ти спати будеш?

Тимор-Алк заклав тесак у піхви й підвівся. Тихо плюснула вода. Крокодил підвівся слідом за ним.

— Люди тебе ненавидять, — сказав Тимор-Алк.

Крокодил похлинувся, готовий заперечувати, сміятися, спростовувати цю геть безглузду заяву, але за секунду збагнув, що йдеться лише про хлопчаків-претендентів. У фразі не було узагальнення — «всі люди тебе ненавидять». «Люди» — значить пацани, упевнені, що Крокодил підставив Камор-Бала.

— Нічим не можу їм допомогти, — сказав крізь зуби. — Мені самому дуже шкода цього телепня.

Слабка надія, що Айра скасує своє рішення, розвіялася вдосвіта. Камор-Бал залишив біля вогнища акуратно складені короткі штани, поклав на траву тесак у дерев’яних піхвах, коротко попрощався з найближчими товаришами і пішов до човна — в тім одязі, що мав, прибувши на острів. Лице його здавалось непроникним.

На Крокодила ніхто не дивився. Його сахались, наче прокаженого. «Бойкот переживу, — подумав він. — Аби змію в постіль не підкинули».

У цьому лісі не було змій. У претендентів не було постель. Так що боятися Крокодилові, певно, було не варт.

Айра наказав шикуватись одразу ж після відбуття Камор-Бала. Підлітки, помітно бліді через недосипання, стали півколом на галявині, і Тимор-Алк високо здійняв руку.

— Що? — спитав Айра.

— Я готовий складати регенерацію.

— Складеш разом з усіма… Сьогодні в нас інша тема. Фізична витривалість і больовий поріг. Хто боїться болю?

Жодна рука не підвелась.

— Брешете, — сказав Айра. — Та це не важливо. Півгодини на вмивання та сніданок — і побігли!

Цього ранку крос дався Крокодилові куди важче, ніж учора. Ноги боліли — тепер справді боліли! — і паморочилося в голові. І якщо вчора він був налаштований добродушно й збирався дати хлопцям майстер-клас, то сьогодні поразка в’їлася йому в мізки, мов остроги жорстокого вершника, і хилило до землі.