Марина Дяченко - Мігрант

На траві лежали вечірні сонячні смуги, і тінь людини, що йшла між стовбурами, накладалася на їхні тіні, вливаючись у загальний малюнок. Побачивши будинок серед білого гаю, Крокодил скуштував коротке почуття повернення.

Уже дуже давно він нікуди не повертався.

У кімнаті з фонтаном щойно закінчилася розмова. Здавалось, примари сказаних слів досі висять у повітрі й тиснуть на барабанні перетинки.

Шана сиділа в кутку, схрестивши ноги. Навпроти сидів Айра. Тимор-Алк стояв, і видно було, що він ледве стримує себе, щоб не почати шугати назад-уперед.

Айра був спокійним і розслабленим, яку шезлонгу; коли з’явився Крокодил, він ледве повернув голову:

— А от і Андрій уперше хильнув відповідальності за чуже життя…

— У мене є досвід відповідальності, — сказав Крокодил, зневажений. — У мене були дружина, син…

І замовк.

— Ми погуляємо, — Айра підвівся, не торкаючись руками підлоги, ніби його смикнули за нитку на маківці. — Недовго, тому що час дорого коштує. Ходімо, Андрію.

Ззовні косі тіні стали ще довшими, світло лежало, як жовтий віск — штабелями. Лопотіли крила, серед тіні й світла снували птахи, і вряди-годи згори спускалося кругами загублене кимось пір’я.

Крокодил ледве дочекався, доки будинок Шани сховається за деревами:

— Ти хочеш занапастити хлопчину? Тимор-Алка? Дитину? Він ні разу з жінкою не цілувався! У нього больовий поріг… наче без шкіри він!

— Який чудовий ліс! — Айра поглянув угору. — І, головне, нічого не змінилося з часів мого дитинства…

— Ти за цим їздив на острів? Тобі потрібен був цей хлопчина? Скажи, розпоряджатися чужими життями — солодко?

— Тут ми гралися з Альбою, — Айра змахнув рукою, ніби просячи Крокодила помилуватись, — і, серед іншого, я вчив її регенерувати… Не бійся, я не збираюся поринати в спогади і тим паче втаємничувати тебе в деталі мого життя.

І він пішов далі. Крокодил постояв кілька секунд, потім наздогнав його.

— Твій індекс упав менше, ніж я думав, — сказав Айра на ходу. — Удалий розклад.

— А ти сам висловився у справі Полос-Нада?

— Звичайно.

— За вигнання?

— За помилування.

— Ти диви… Тож твій індекс теж упав?

— Мій? Ні. Оскільки я проаналізував, що відбулось і чому, і аргументував рішення. Полос-Над любить зовнішні ефекти. Зламав мережу, бажаючи бути професійно спроможним, бажаючи сяяти зіркою. З гордощів — думав, що не впіймають. І парубок навчений дорослого життя — уявляю, про що він думав, коли просив замінити вигнання введенням у кому.

— І чому, ти вважаєш, його треба помилувати? — похмуро спитав Крокодил.

— Шкода, — сказав Айра.

— Що?!

— Шкода. Імовірність, що він ще раз піде на злом, та взагалі на будь-який злочин, мізерна… А хлопчину шкода.

— І це аргументи?

— Так.

— А я думав, — сказав приголомшений Крокодил, — треба наполягати на користі для громади, на чомусь прагматичному, в майбутньому… в цілому…

— Землянин, — Айра всміхнувся.

— А другий, палій?

— Я голосував за вигнання.

— Чому? Його не шкода?

— Ось і видно, що ти його справу не аналізував і матеріали не читав… Його теж шкода, але лишити таке безкарним — неможливо.

— Не розумію, — сказав Крокодил. — Якесь стихійне, інтуїтивне правосуддя.

— Буває.

— Із арифметикою не все гаразд. Якщо в тебе індекс — одиниця, у когось — одна третя, у таких, як я, — по одній мільярдній…

— Укупі виходить близько трьох одиниць на громаду. Іноді трохи більше, іноді трохи менше.

— Отже, ти найвищий правитель, — сказав Крокодил.

— Десь так.

— Тобто в тебе — один голос, а в решти повноправних громадян, у нас у всіх разом, — два?

— Точно.

— А якщо ти ще попрацюєш і досягнеш індексу один і п’ять десятих, наприклад?

— В однієї людини не буває індексу понад одиницю.

— І ти один на всю Раа, з таким от індексом?

— Я Консул, мені здавалося, ти раніше про це знав.

— Насмілюся зауважити, Консуле… А якщо ти, Консуле, виявишся божевільним, або дурнем, або просто покидьком, якому памороки забило від влади, — тоді що?

— На те є механізм присвоєння індексу. Про який ти, звичайно ж, маєш невиразне уявлення.

— Ну, вибач, — Крокодил розвів руками. — Варто було бігати по вугіллю, щоб вислухати черговий докір.

— Ти випадкова людина в цьому світі, — Айра журливо всміхнувся. — Ти сюди не збирався, ти хотів на Кристал.

— Я взагалі нікуди не хотів.

— От-от… Пробач за питання, але що для тебе Раа?

Вони зупинились на урвищі над невеликою балкою. Бризки маленького водоспаду розбивали сонячне світло, у повітрі висіли три райдуги й повільно згасали в міру того, як сідало за крони сонце. На протилежному боці балки стояв будинок, на вигляд дуже старий, врослий в навколишній пейзаж.