Марина Дяченко - Мігрант

Маса зібралася клубком на тому місці, де був Айра.

І раптом освітилася зсередини різким, нестерпно яскравим світлом. Крокодил закричав — так ударило в очі; все взялося рожевим серпанком. Маса закишіла сильніше, тварюки забилися, стікаючи липким соком. Зсередини пробився згусток, схожий на величезне перетинчасте крило, потім інший, потім третій; велетенські шкірясті крила, пронизані венами й капілярами, зрослись, утворивши оболонку, і захопили в себе масу, схожу тепер на пульсуючий мішок, на величезний шлунок.

І майже одразу згори, де снували літаючі прожектори, повалилася вода — каламутна, схожа на мильний розчин.

Крокодил усе ще стояв. Очі сльозилися, мильна вода текла за комір. Усе навколо уявлялося в жовто-рожевому, незвичному кольорі.

Темна маса, вкрита оболонкою, набухла — й опала. Забилась, але вже ясно було, що це конвульсії. Нарешті, мішок ліг на землю, спласкішав, як спустілий парашут, і розтанув, ніби кірка чорного снігу. Там, де кілька секунд тому звивалася червою повзуча рідина, тепер чорніла земля, цілком позбавлена трави. На тому боці галявинки стояли, звісивши гілля, голі безживні дерева. З неба періщили тугі струмені реактиву; Крокодил змок до кісток, шкіра горіла.

— Усім, хто мене чує, — пролунав із неба приємний жіночий голос. — Якомога швидше залиште зону інциденту. Якомога швидше залиште зону інциденту. Зверніться за роз’ясненнями до «інформаторію» за допомогою найближчого справного термінала. Зверніться за роз’ясненнями до «інформаторію»…

Крокодил ступив уперед. Потім ще. Потім зробив одразу декілька квапливих кроків; гола земля. Ні сліду людської присутності. Ніби велетенський шлунок перетравив людину, не лишивши навіть кісток…

— Андрію!

Він різко обернувся. Айра сидів, привалившись спиною до дерева, й сиве волосся спадало йому на обличчя.

— Спасибі, що не пішов, — промовив Айра самими губами. — Допоможи мені, доноре.

Його судини, волокна, гілки. Його джгутики, щупальця, ніби ніжки. Амеба, Всесвіт, космос. Пульсування речовини й вологи, вивільнення енергії. Вік би жити отак, розпластавшись, ніби туманність, у комфортній чорній порожнечі; але ні. Знову ніжні, знову мохнаті, схожі на ручних щурят, з’явилися п’явки й стали гризти, ссати, витягувати; стали відбирати, вкорочувати, висушувати. Стали повільно вбивати.

Це було жахливе, огидне й нестерпне відчуття, хоч і без болю. Гіршою за біль здавалася слабкість: десять секунд до перетворення на ніщо. Дев’ять секунд. Вісім. П’ять. Розчиняється, гасне, відходить свідомість. Остигає смисл. Розкладається світло, зникає життя…

Потім у нього почалися видіння.

Він ішов через ліс, і він був кимось іншим; назустріч із-за білого стовбура ступила дівчина років вісімнадцяти, у вільних білих шортах і короткій безрукавці. Вона всміхалась, і це була одна з небагатьох посмішок Тимор-Алка — він посміхався так само, коли почувався в безпеці й був певен у собі.

Дівчина простягнула до нього руки. Ураз її посмішка зникла, обличчя скривилося від болю, вона впала, притискаючи долоні до живота, й почала корчитися на траві. Крокодил, що був кимось іншим, кинувся до неї, але ноги вросли в землю.

Ліс перекинувся.

Жіночий голос, глибокий і стривожений, бурмотів біля самого обличчя: «Я тут, усе добре, Айро, я тут, усе добре…»

Потім він розплющив очі й уразився, що досі живий.

Навколо було багато людей, дуже багато, вони ходили, розмовляли, обробляли землю реактивами, обміряли стовбури мертвих дерев. Один ніс в опущеній руці місцевий термінал — точніше, те, що від нього лишилося. Ні на Крокодила, ні на Айру, що сидів поряд, ніхто не зважав, і обидва раділи цьому; кілька хвилин бездіяльності, такої глибокої, що щоки, здається, готові сплинути на ключиці розплавленим воском.

— Чому ти називаєш себе Крокодилом? — хрипло спитав Айра.

— Що?!

— Чому ти подумки називаєш себе Крокодил? Це назва хижої тварини. Чому?

— Звідки ти… — Крокодил замовкнув.

— Хіба це таємниця? — пробурмотів Айра.

Крокодил перевів дух. Кожне слово забирало стільки зусиль, як вправа з важелезною штангою.

— Коли я був маленьким… у нас удома… у ванній, був пластмасовий крокодил Гена.

— Гена?

— Це ім’я… Довго пояснювати… Пластмасовий крокодил, дуже добрий. У капелюсі.

— Крокодил у капелюсі?!

— І в пальті… Я грався з ним… коли купався. Батько став називати мене Крокодил… Відтоді я так зву себе. Тільки я. Більше ніхто.