Марина Дяченко - Самум

— Нічого собі, — сказав Саундер уголос.

Транспорт пробив шар мутного повітря й за кілька хвиль опинився в чистому небі. Унизу клубочіла піщано-повітряна маса: голографічна картинка мінялася щосекундно, показуючи то поверхню, подзьобану кратерами, то гладенький лід, то хвилясті верхівки лісу. Згори, наче нічого й не було, сяяли Пес і Щеня; опустились автоматичні заслінки, що затемнювали вікна.

— Це приголомшливо! — хрипкувато сказала інспекторова.

— Мало хто з людей це бачив, — озвався Саундер, теж хрипко. І додав подумки: «Бачив — і лишився серед живих».

— Тепер ми повертаємось?

— Так, — Саундер нервово засміявся. — Візьміть у барі що-небудь… І мені води, будь ласка. Наша екскурсія несподівано добігла кінця.

Інспекторова підхопила його сміх. Регочучи, відчинила дверцята бару:

— Ой, тут стільки всього… Якої вам води?

— Без газу, звичайної, етикетка «Джерело»… Ні, ну ви бачили? Бачили?!

— Живі картини, — вона поглянула вниз. — Люди, тіні, палаци якісь… Невже в мене така багата фантазія?

— Мабуть, що так, — Саундер кивнув. — Пристебніться, нас може бовтати…

Одразу ж, наче потверджуючи його слова, транспорт смикнувся й затрусився, втрапивши в зону турбулентності.

— Це небезпечно? — Ірина розхлюпала воду.

— Ні… Стривайте, зараз пройдемо цю ділянку, тоді можна буде розливати…

На мінливій пелені внизу лежали тепер дві тіні флаєра. Автопілот управлявся бездоганно. Саундер ще раз проглянув метеокарту: грозовий фронт прискорювався й, здається, змінював напрямок.

— Ви таке вже бачили?

— Таке саме — ні. Схоже бачив одного разу.

— Тепер зрозуміло, звідки беруться легенди… Бог Іриса, тепер він розгнівався, так?

— Щось таке.

Саундер витягнув комунікатор. Монітор залишався темним, індикатори не мигали; комунікатор був глухим і німим, не реагував ні на що і являв собою непотрібний шматок пластику.

Тряска припинилась.

— Ух, — Ірина струсила краплі води з колін. — Оце пригода.

— Так, — відгукнувся Саундер, не дивлячись на неї.

Комунікатор повинен був працювати; коли відрублені всі частоти, зв’язок через супутник, промінь, дзеркалка… Що там іще? Не може звичайна гроза відрізати одразу всі ниточки, так?

Значить, це не звичайна гроза.

Він викликав метеокарту в усіх можливих проекціях. Магнітна, радіологічна, інфрачервона… Потрібен час для опрацювання: п’ять секунд. Чотири. Три.

Обрив зв’язку. Динамічна картинка змінилася звичайною картою, нерухомою, сумирною. Ну, звичайно; Саундер у роздратуванні провів долонею по сенсору.

Попереду за курсом флаєра раптом виріс, сягаючи неба, піщаний стовп. Склався на якусь хвильку у величезних розмірів людську фігуру, потім верхівка його сплюснулася шапинкою гриба. Саундер перехопив керування й змінив курс.

— Це теж фантазія? — пошепки спитала Ірина, Саундер ледве розчув її. — Ви бачили?

— Уява, — сказав Саундер крізь зуби.

Даних достатньо, гріх жалітись. А часу нема. Рівно п’ять секунд, щоб зміркувати: що, власне, тепер робити?

Падала швидкість. Губернаторський транспорт уже кілька хвилин пер проти страшенної сили вітру. Звичайно, до станції тепер не дотягнути: проти того, що насувається з північного сходу, флаєр однаково що муха проти цунамі.

— Саундер? Щось не так?

— Доведеться лавірувати. Найпевніше, доведеться завертати до Ірисового Поля…

— Але ж ми повертаємося на станцію?

— Обставини не дозволяють, — зізнався Саундер. — Ми потрапили в самум. Це буря, супроводжувана низкою аномалій.

— Що значить…

— Одну хвилину.

Потік вітру не був однорідним. Автопілот прокладав маршрут пунктиром; Саундер перехопив керування й почав маневр.

Униз, до піщаного марева. Тут зустрічний вітер подекуди слабшав. Саундер розвертав флаєр, подумки дякуючи губернаторові за всі його надмірності, за блок із душовою й масажем, за солярій і кожну пляшчину в барі: вага транспорту була союзником пілота.

Маневр був схожим на шлях у сипучому лабіринті, на дорогу в сирі, що кожної секунди змінюється. Саундер знай не влучав у пунктир, намічений автопілотом: іноді свідомо, роблячи поправку на зміну обстановки, іноді випадково, не в змозі погасити інерцію. Вгору; клацнув автоматичний екран, затіняючи вікна. За склом, тепер з іншого боку, знову зійшли два сонця — Пес і Щеня. Транспорт припинив трястись і тріщати: вітер підхопив його й поніс назад, геть від станції, як скіпку в потоці.

Відчуваючи, як піт котиться по чолу, Саундер перемкнувся на автопілот. Флаєр трусонуло, але тільки один раз.