Марина Дяченко: Самум

— Саундер? — тихо спитала Ірина. — Чому вони нас не прийняли?

У нього не було сил брехати.

— Вони не зовсім… легальні. Вони не хочуть, аби дружина інспектора навідалася до Ірисового Поля.

— Вони знають, що я тут?!

— Аякже. Зв’язок зі станцією перервався зовсім недавно.

— Та я ж нікому не розповім! Заплющу очі, вуха заткну, наче й нема мене… Скажіть їм, Саундере, що я мовчатиму!

— Нічого страшного, — сказав він над силу. — Ми перечекаємо дощ на Поребрику.

— Дощ?

— Кислота…

Ірина зблідла. «Вона не зволила навіть короткий путівник прочитати, — подумав Саундер. — Географічні особливості Іриски, клімат, опади. Щоправда, й самум і дощ самі по собі неймовірна рідкість, а вже поєднання їх…

— Чому ми не можемо приземлитися просто тут і тут перечекати?

— Тому що, — Саундер дивився вперед, — тому що пісок під час дощу стає сипким. На поверхні не втримається ні транспорт, ні людина, ні навіть контактна лінза. Все потоне в піску.

Флаєр почав круто набирати висоту. Краєм ока Саундер бачив, як Ірина нервово ковтає, розтираючи вуха.

— Та на Поребрику з-під піску височать скельні породи, здатні втримати вантажний човник із повним вантажем, — сказав Саундер. Голос його лунав скрипучо — через те, що якісь м’язи в горлі скоротились і не бажали розслаблятися. — Взагалі все, що є на Ірисі, стоїть на давніх скельних платформах. Станція, наприклад, чи те-таки Ірисове Поле…

Єдиний потік вітру розпався на безліч хаотичних повітряних струменів, верхових, низових, закручених смерчем і вертикальних, як ліфт. Автопілот не встигав опрацювати дані. Транспорт знов затрусився, задзеленчали пляшки в барі, по стійці приладів поповзла, не знати звідки взявшись, зім’ята гігієнічна серветка.

Затріщав комунікатор. Повернувся зв’язок — принаймні фрагментарно. Саундер мигцем побачив метеокарту — пустеля вкрита була, як бордовими лишаями, ділянками високого тиску, а з моря наступала темно-фіолетова зона — ділянка низького тиску, збираючи, як пилососом, усе, що літає без мотора.

— Циклон формується над океаном, — тим самим здушеним голосом повідомив Саундер. — У центрі його…

— Та замовкніть ви! — крикнула жінка. — Дивіться на прилади!

Комунікатор запищав, закликаючи Саундера до діалогу, та в цю хвилину флаєр піднесло, як на величезному ескалаторі, на страшну висоту, вирвало з зони зв’язку, й писк урвався.

Ірина хапала повітря ротом. Саундер стабілізував тиск у салоні; він гадки не мав, коли транспорт устиг піднятися так високо. Схоже, його підхопило потоком, наче злетілий пластиковий пакет; Саундер пам’ятав грози в приморському містечку, коли мотлох, учасно не утилізований, злітав над дахами та кронами, й місцева екологічна інспекція штрафувала всіх поспіль…

З самого початку не слід було лізти вгору. Саундер помилився, автопілот закріпив його помилку. Хотілося якнайскоріше піти від закритого шлюзу Ірисового Поля — емоційна, спонтанна реакція, буцімто цей закритий шлюз відкидав не тільки Саундера з його пасажиркою. Закритий шлюз заперечував священність людського життя, утверджував такий світовий лад, де задля добробуту групи людей деким можна пожертвувати.

— Сволота, — пробурмотів Саундер крізь зуби.

Транспорт провалився, ніби під ним розверзлася яма. Три чи чотири секунди в невагомості; Іринине коротке волосся стояло сторч, довге пасмо змайнуло під стелю кабіни. У барі щось розбилося. Транспорт пірнув у піщану каламуть, утримався, вирівнявся, й тоді лишень стало помітно, що хмара піску перестала бути непрозорою.

Вони просувалися, мовби в річковій воді. Звук мотора цілком потонув у низькому гудінні, схожому на китовий стогін. Унизу, за кількасот метрів під черевом флаєра, штормили піски.

Пустеля хвилювалась. Здіймалися червоні й жовті вали, опадали, здіймалися знову. З гребенів, як піна, зривались піщинки. Ірина дивилась у вікно, наполовину розтуливши вуста. Саундер зорів на прилади: невдовзі мав показатися Поребрик.

— Саундер?

— Тихо!

Флаєр похитнувся й просів. Висока хвиля пройшла внизу, мало не сягнувши його черева.

— Господи, захисти нас! — раптом гучно сказала Ірина.

Саундер мигцем поглянув на неї.

— Господи… Боже Іриса! Хто-небудь…

Саундер хотів заспокоїти її, сказати, що все не так погано, що транспорт надійний і енергія є, аж тут флаєр знов утрапив у турбулентність над бурхливими пісками, і на це не стало часу.

Ірина бурмотала й бурмотала свою вривчасту й плутану молитву, та в ревінні пустелі вже неможливо було розрізнити слова. Попереду показався Поребрик; до цього моменту Саундер був укритий гарячим потом від маківки до пальців у чоботях.