Марина Дяченко: Самум

— Усе добре, — сказав він крізь зуби. — Уже все добре.

Пісок накочувався на підніжжя гряди, розсипався ніжним пляжним розсипом, на секунду завмирав і знову накочувався. Транспорт повернув і пішов уздовж Поребрика; автопілот сканував поверхню, намагаючись укласти чотири опори губернаторського флаєра в багатокутники пласких улоговин і виступів.

— От…

Флаєр пішов на посадку. Саундер зціпив зуби; місце було вдале, з двох боків прикрите скелями, отже, вдасться заощадити на площі захисного екрана.

Чотири опори брязнули об камінь. Минула секунда. Саундер готовий був із полегкістю видихнути, але брязкіт відновився. Флаєр перекосило, він утратив рівновагу й ковзнув убік, Ірина майже випала з крісла й повисла на паску; Саундер дав екстрений зліт. Чиркнув по піску, транспорт змайнув; скеля, де Саундер збирався перечекати негоду, не витримала тиску масажних панелей, солярію, душового блока й інших життєвих розкошів.

Він лайнувся, не турбуючись, чує його Ірина чи ні.

Щохвилини ставало темніше. Піщана каламуть розсіювалася, зате небо, вже вкрите хмарами, чорніло шар за шаром, відходило в глибоку фіолетову тінь. Транспорт ішов уздовж Поребрика, марно шукаючи місце для посадки, безпорадно нишпорячи сканером по крутих, зламаних схилах. Якби на місці губернаторської домовини був нормальний легкий флаєр — давно вгніздилися б, а може, знайшли б і прихисток під навислою скелею…

Ущухав гуркіт піщаного моря; Саундер прислухався.

Перша крапля вдарила по оббивці: важке «бах» і шипіння. Ірина не звернула уваги — дивилася вниз, на пустелю.

Одразу три краплі впали на вітрове скло. Закрутився білястий димок й одразу зник. Лишилися три мутні лунки, наче віспини.

— Бог Іриса! — без відчаю, та з дикою люттю сказав Саундер. — Це якою ж треба бути сволотою!..

— Там храм, — сказала Ірина.

— Де?

— Та он же! — вона вказувала пальцем уперед, за вітрове скло. — Там скеля — бачиш? Це храм!

Саундер зрозумів, що це таки правда. Тут, біля Поребрика, спрямованого в глиб материка, стояв найбільший із пустельних храмів — мерзотники з Ірисового Поля звали його, здається, Чорним.

І тепер цей храм проступав перед ними крізь дощ. Велетенське скупчення, що з однієї точки здавалося зіккуратом, з іншої — пірамідою, з третьої — замком із численними шпилями, а тепер, під час бурі, статуєю фантастичної тварини з єдиним рогом на лобі.

Саундер кліпнув. Не було, звичайно, статуї. Форма храмів майже не піддавалась описові.

— На чому він стоїть?!

— На скельному виступі, — Саундер розвернув транспорт. — Чудово, Іро. Секунду.

Уперіщив дощ, і видимість зникла повністю. Зовнішні екрани осліпли за хвилину.

— Тільки не енергоустановка, — пробурмотів Саундер. — Тільки не екранування. Боги Іриса, що завгодно, тільки не це!

Світло в кабіні померкло: це розгорнувся силовий екран. Стовпчик енергозапасу почав спадати, як підірвана багатоповерхівка.

Чотири опори вдарили у твердь: дві передні, потім дві задні. Одна, певно, зламалася. Транспорт перекосило. Ірина здушено скрикнула. Саундер лише кавкнув: паски передавили груди.

— Відстібайтесь!

Він витягнув з аварійного пакета дві маски.

— Закрийте лице! Не дихати, поки я не скажу!

Ірина ніяк не могла відстебнутись: затягнувся пасок. Саундер вишкріб її з крісла, як мідію з мушлі.

Двері кабіни не давались відчинитися автоматично. Він відірвав від стіни панель і обома руками вхопився за яскраво-червоний важіль:

— Вдих! Видих! Вдих! Не дихати! Ходімо!

Від’їхали вбік двері.

Транспорт стояв на самому краю вузького виступу, що випинався від храму в пустелю, немовби причал. На чорному пірсі з прожилками золота диміла кислота, пожираючи занесене вітром сміття. Екран, виставлений на максимальну потужність, дозволив Саундеру та його супутниці добігти до скельного навісу над входом до храму — затуляв від неба тонкою плівочкою, схожою на бабчине крило.

А за кілька секунд затріщав і щез.

— Далі ми не підемо.

— Чому?

— Тут можна спокійно дихати. Тут безпечно.

— Чому нам не ввійти досередини?

Вони сиділи у вузькій прохідній печері, яку Саундер назвав подумки тамбуром. З коридору праворуч, що вів назовні, пробивалося світло. Коридор ліворуч, прохід у надра храму, був чорним. Негучний гул виходив від стін.

— Тому що, — Саундер добирав слова, — у храмах зникають люди.

— Як це?

— Цілком уцілілих храмів відомо чотири: Південний, Синій, Третій і оцей, Чорний. Він найбільший. Мерзотники з Ірисового Поля вигрібають усе, у тому числі й засохле лайно перших розвідувачів. Та вони ніколи не входять до храмів, що діють.