Марина Дяченко - Самум

— Знову якісь казочки, — невпевнено сказала Ірина.

— Група дослідників іде до храму й не повертається. Група рятувальників шукає їх тиждень, не знаходить ні живих, ні мертвих, зате виносить із храму фото вапнякових патьоків, дивовижно схожих на настінні зображення. Інша група дослідників, у захваті від цих знімків, іде до храму й не повертається. Група рятувальників не повертається теж. Друга група рятувальників шукає їх два тижні, не знаходить ні живих, ні мертвих, зате виносить фото сталагмітів, дивовижно схожих на скульптури… І все повторюється знову. Поки губернатор — попередній, я маю на увазі, губернатор Іриски — не припинив насильно всі ці походи — весь час охочі бралися перевірити на своїй шкурі. Сфотографувати буцімто розписи, яких ніхто не бачив. Помолитися біля таємних буцімто вівтарів…

Саундер затнувся.

— Ти ж увіходив до цих храмів, — нагадала жінка.

— Так. Нічого там нема, просто велика печера.

— Тоді чому…

— Я не знаю чому! Раз на раз не випадає. Одна група бродить — нічого. Інша зникає безслідно. Я свій ліміт талану вичерпав.

— Ти сказав, що цей храм «діє»?

— Саме в цьому за багато років зникло чоловік п’ятдесят.

— Але він нас урятував.

Ззовні все ще дощило. Губернаторський транспорт припинив існувати разом з усім його приємним баластом; Саундер шкодував тільки за повним баром. Йому кортіло тепер випити.

— Так, — визнав він, — нам пощастило.

— Пощастило? Саундере, ти мав із самого початку летіти сюди! Не шукати місце на Поребрику, а летіти сюди! Хіба ні?

Саундер швидко проаналізував свої дії в останні хвилин сорок. Ірисове Поле… Сволота, він із ними ще поквитається… Турбулентність, дірчастий вітер…

— Я думав, він далі на північ, — зізнався він, відводячи очі. — Хибили прилади…

— Храм явився нам на допомогу, коли я звернулась до бога Іриса!

— Нема тут ніякого бога.

— Є.

Вона підсунулася ближче й закрила йому рот своїми губами. Вони цілувалися кілька хвилин, пригорнувшись, учепившись, бездумно. Ірина відсторонилася перша:

— І от ми живі…

Він спробував було ще раз її обійняти, але вона випручалась. Її погляд був спрямований йому за плече, в темний коридор. Він обернувся; вузький отвір, за ним темрява й більше нічого.

Більше нічого.

Саундер зняв куртку, розстелив на гладенькій камінній підлозі. Вони сіли поряд, притиснувшись одне до одного боками.

— Дощ ущухає, — сказав Саундер.

Дедалі важче ставало дихати.

— У тебе хто-небудь був? — спитала Ірина.

— За життя? Багато хто…

— Ти казав, що була дружина.

— Та не стільки дружина, скільки, ну, партнерка. Їй не сподобалось на Ірисці.

— А тобі подобається?

— Я працюю.

— А що ти робиш?

— Триста квадратних метрів дерну… натуральний газон, уявляєш? При тому, що замінник дешевший.

— Про що ти?

— Про роботу. Я розподіляю відпустки, стежу, щоб агрегати експлуатувалися згідно з інструкцією… Ми залишили в барі дві пляшки віскі. І три літри чудової горілки.

— Я хочу пити.

— Я теж, — гірко сказав Саундер.

Вона дивилася в темну провалину коридору.

— Що ти там побачила?

— Нічого…

Вона вивільнилася з його обіймів і встала.

— Ти куди?

— Нікуди, — вона ступила крок до темного отвору, потім другий. — Таке враження… Тобі не здається, що… хтось дивиться?

Він устав і перепинив їй дорогу:

— Не треба туди ходити. Там темно. Одразу ж спіткнешся, впадеш у яму, переламаєш ноги…

— У мене є світло, — вона видобула з кишені маячок-ліхтарик. — Я тільки зазирну.

— Не варто.

— Я ж не пропаду навіки, якщо один раз зазирну до тунелю?

І, вирвавшись із його рук із несподіваною легкістю, вона підняла маячок на рівень очей. Ліхтарик засвітився білим. Темрява відступила, оголюючи вузький лаз і похилі сходи нагору. Справжні сходи: Їх витесали, певне, геологи.

Зате у вузькому тамбурі зробилось темніше. Саундер озирнувся: біля виходу з печери клубочіли рідкі поки що хмарки туману. Він інстинктивно затамував подих.

Кисневі балони на губернаторському транспорті також були. Він не здогадався їх прихопити, а може, не встиг.

— Саундере! Тут добрі східці!

Ірина ввійшла в тунель так само безстрашно й весело, як заходила у воду сьогодні… кілька годин тому. А здається, минуло сто років.

Саундер пішов за нею, не бажаючи, щоб вона бачила туман. Він утомився скакати з дощу та під ринву: у храмі, біля самого входу, напевно є ніші, де можна відсидітись. У храмах завжди є повітря, буває й вода. Врешті-решт, якщо обирати між смертю від удушення — і ризиком пропасти в печері…