Марина Дяченко: Самум

— Це Ірис, — сказав Саундер із гордістю. — Узбережжя. Найкрасивіше в Усесвіті місце. З оцих-от схилів можна кататися на санках, на лижах. Поряд зі станцією є лижна база.

Жінка подивилась на море.

Порівняно з барханами море здавалося тьмяним. Рівна зеленувата поверхня, ледь видні брижі. Ні крапочки на горизонті, ні бакена, ні суденця.

Інспекторова спустилася східцями трапа й спинилася за два кроки від Саундера.

— Тут можна купатись?

— Тільки вісім місяців на рік. У місяці, що мають у назві букву «А». А сьогодні саме, — Саундер поглянув на зап’ястя, — тридцять шосте травня… Перепрошую, в нас по тридцять сім днів у місяці, так зручно.

— Тож купатися можна?

— Можна… теоретично. Практично — я б не ризикував. Розумієте, протягом сезону вода тепла й цілюща, а в міжсезоння прибуває кислота. Наприкінці червня, наприклад, пластикова пляшка розчиняється за кілька хвилин.

— О! — сказала інспекторова, невідривно дивлячись на воду. — А на вигляд…

— Є простенький тест. Поселенці… Тобто хлопці, що відпрацювали на станції й перебрались на Ірисове Поле, закидають у воду купюру. П’ятдесят реалів, здається. І якщо Будда на купюрі темніє — купатися вже не можна.

— На купюрі?

— В Ірисовому Полі друкують гроші. Готівку, паперову. Не сувенірну.

— Це місто?

— Так…

Саундер похопився. Існування Ірисового Поля не афішувалося: та, власне, це було порушення з-поміж тих, що за них губернатора могли погнати з крісла мітлою. Згідно з документами, на Ірисці були житлові об’єкти, призначені лише для робітників і службовців, уписаних до реєстру, і членів їхніх родин. Жителі Ірисового Поля до реєстру не входили, а чорна геологія й торгівля сувенірами не були згадані в жодному звіті.

— Це дрібнісіньке селище, — сказав він, подумавши, — філія станції. Рекреаційна зона. Люди розважаються, як можуть. Провадять розкопки, досліджують цікаві геологічні явища…

— Ви говорили про храми?

— Так. Та це не храми, ви зрозумійте, вони просто так називаються. Навіть на Землі є печери, що приголомшують красою, їх називають палацами. Чи печерні міста, утворені самою природою. А це — храми Іриса. Ходить легенда, — він знизив голос, — що на цій планеті мешкає бог. Бог Іриса, так його прозвали. Що за відсутності живих істот, здатних його шанувати, він сам собі побудував храми.

Інспекторова всміхнулася кутиками губів:

— А ви, значить, заборонили паломництво й позбавили його адептів?

— Він мільйони років без них чудово обходився.

— Ну, нащось же він побудував храми? Мабуть, чекав, що хтось таки прийде?

Розмова починала обтяжувати Саундера.

— Його нема, — сказав він сухо. — І храмів нема. Це виступи… скельних порід.

— Мене звуть Ірина, — помовчавши, сказала інспекторова. — Я, здається, не відрекомендувалася. А ви мене не спитали.

— Дуже приємно, — сказав Саундер, страшенно зніяковілий. — Річ у тім…

— Пробачте мені, Григорію.

— За що?

— Я поводилася з вами по-свинськи. Це все через утому.

— Розумію. До речі, мене звуть Саундер.

Вона нарешті відвела погляд від моря й поглянула йому в очі:

— Як?

— Саундер. Григор’єв. Губернатор відрекомендував мене, ви, певне, не звернули уваги…

Вона зашарілася, наче дівча. Знов одвернулась, насунула капелюха й затемнила серпанок.

— Усі плутають, — сказав він великодушно. — Дружина звала мене Сашею. А губернатор — Гришею.

— Я хочу скупатися, — сказала Ірина різкувато. — У вас є ця їхня… купюра? Щоб перевірити воду?

Саундер пошукав у кишенях куртки. Минули ті часи, коли він мав торгові оборудки з польовими хлопцями, та досі звичайно брав із собою «на виїзд» трохи грошей.

— От.

Купюра була великою, з долоню, і майже негнучою. Мала сім ступенів захисту, але Саундер не уявляв дурня, котрому знадобилося б підробляти польові грошики.

— А чому тут Буд да? — спитала Ірина, крутячи купюру так і сяк.

— Не знаю, — чесно зізнався Саундер. — На двадцяти реалах у них Христос, на п’ятдесяти — Будда. На ста — не пам’ятаю.

По паузі він додав:

— Декого це шокує.

— Мене — ні, — байдужно відгукнулась Ірина. — Я атеїстка. Ну, перевіряйте!

Він узяв у неї папірець і попрямував до води, справді почуваючись ідіотом. Нащо знадобилося приплітати Ірисове Поле? Сказав би коротко — ні, в морі в нас не купаються, небезпечно для життя. І вона б повірила.

Море навалювалось на пісок, прозоре й нерухоме, мовби величезна лінза. Підійшовши до самого краю, Саундер присів навпочіпки і, взявши купюру за кутик, опустив у воду до половини. Потримав, витягнув, порівняв обидві половинки Будди — суху та мокру. Мокра блищала на сонці, суха матово відсвічувала, та різниці в кольорі не було.