Марина Дяченко: Самум

На моніторі виник напис: «Стій! Перевір, чи вимкнено щит!» Саундер нетерпляче стукнув по сенсору. Силовий щит над станцією піднімають тільки під час негоди.

— …Крім того, Ірис-43 славний своїми загадками. Перші поселенці були шоковані, виявивши на зовсім безлюдній планеті руїни давніх храмів, а де-не-де й самі храми, чудово збережені. З цими спорудами пов’язано чимало легенд… Насправді це ніякі не споруди й не храми, — він відкашлявся. — Це природні утворення: печери та скелі. Природа іноді творить дива, особливо коли це природа Іриса.

Станція від далялася. Здалеку вона здавалася сірою, недоладною, навіть потворною — особливо в контрасті з пустелею навколо неї.

— Якийсь час ми активно приймали паломників, охочих до екзотичних культів, — сказав Саундер. — Але потім паломництво вирішено було припинити.

— Чому? — запитала жінка.

Це було її перше слово, сказане після зльоту.

— Неможливо створити людям умови, — після крихітної паузи озвався Саундер. — Тут усе-таки добувне підприємство, режим виробництва, трудова дисципліна… Обмежені житлові площі… Туристичний бізнес не вписався в наші плани, а приймання паломників — і поготів.

— Але чому? Тут придатна для дихання атмосфера… Чому б не сприяти людям? Урешті-решт, можна було вибудувати наметовий табір!

Саундер зітхнув.

— На Ірисі, на жаль, бувають природні явища, несумісні з проживанням у наметах.

— Ви говорите, як довідник, — сказала інспекторова з раптовою неприязню.

Саундер здивовано глянув на неї. Інспекторова сиділа, відкинувшись у кріслі, бліда від незрозумілої люті; на вилицях у неї виступили червоні плями. «Еге, — подумав Саундер. — Тут драма».

Він перевів погляд на монітор; транспорт ішов тепер над пустелею, яскравою, як дитяча опука. Ніби на склі змішали пензликом гуашеві фарби: оранжеву, білу, трохи синьої, жовту, червону. Бархани здавалися застиглими кольоровими хвилями.

— Зверніть увагу на пейзаж унизу. Вісімдесят відсотків поверхні Іриса — це пустеля, причім властивості піску зумовлюють цікавий оптичний ефект: його називають піщаною голограмою, або пустельною анімацією. Вдивляючись у гру світла на піску, людина з розвиненою фантазією може побачити міста, обличчя, фантастичних тварин…

Він замовк. Інспекторова не дивилася вниз: її більше цікавила чорна магнітна бляшка на дверцятах бару.

— Я чиновник, — сказав Саундер спроквола. — Це моя стихія. Формулювання, інструкції, приписи — усе має бути чітко. Що б ви хотіли оглянути передусім?

Вона повільно повернула голову:

— Вас умисно послали мене розважати?

— Я радо покажу вам…

— А якщо я назву вас ідіотом? Плюну в обличчя — і влучу? Ви таки будете всміхатися? Щоб результати інспекції задовольнили вашого шефа?!

Її бліда шкіра була тепер майже такою ж червоною, як пустеля внизу. Очі сухо блищали. Губи тремтіли.

— Ви ідіот! Боягузливий… посіпака! Вам зрозуміло?!

Саундер уже дуже давно не бачив жіночої істерики. На Ірисці жінки були стриманими й неемоційними, й підвищували голос тільки на виробничих нарадах. «Та я щасливий був усі ці роки», — подумав Саундер.

Транспорт нісся над пустелею. Попереду зеленкуватою смугою показався край моря.

— Там, у барі, — сказав Саундер по паузі, — є вода, соки, бренді… Горілка…

Інспекторова опанувала себе так швидко, що він на секунду пройнявся повагою до неї. Барва з її обличчя зійшла, залишивши тільки плями на вилицях. «Тут свіжа сварка й довгий шлейф родинних скандалів, — подумав Саундер. — Скільки ж їй років, двадцять п’ять, двадцять сім? Набагато молодша за свого інспектора. Якого біса їй схотілося відпочивати на Кліпсі, де нема нічого, крім гидкої мінеральної води?»

Півгодини — тридцять п’ять хвилин — ніхто не мовив ні слова. Море наближалось і зайняло, нарешті, половину осяжного простору.

— Це море, — сказав Саундер, — ми його так звемо, хоча фактично воно — океан. Єдиний океан Іриса.

— Ми можемо тут приземлитись? — уривчасто спитала жінка.

— Так.

Він просканував поверхню внизу, обрав майданчик і дав команду на зниження. Хитнувшись, важкий флаєр утопив свої чотири опори в оранжевому піску.

Саундер вийшов першим. Поглянув на опори: глибоченько сідає губернаторська машина. Душова установка, масажні панелі, солярій; губернатор любить пожити. Ми на Ірисці, тут енергію не заощаджують.

Пісок блискотів під ногами, бетонно-твердий, застиглий, наче скло. Навколо пнулися до неба гостроверхі бархани: деякі просвічували, як фруктове желе, інші відбивали сонце гладенькими жовтими схилами. Це видовище звичайно приголомшувало непідготовану людину; інспекторова довго стояла на трапі, роззираючись, мружачись, то знімаючи капелюх, то знову його надіваючи.