Марина Дяченко: Самум

Вона всміхнулась, не зрушивши з місця.

Висока, на зріст майже як Саундер, вона дивилася тепер з неприхованим зухвальством. Краплі води стікали по її шкірі, і кожна, заломлюючи світло Пса та Щеняти, мерехтіла зеленою чи жовтою іскрою. Довга прядка перетинала губи.

Саундер відчув, що дихати важко.

Підвів руки, торкнувся мокрих плечей, потягнувся до губ. Усе це в уяві; стояв нерухомо, знаючи, що за секунду підведе руки, торкнеться плечей, потягнеться…

Довга прядка, волога, м’яка, погойдувалась біля її виду на ледь відчутному вітрі.

На вітрі !

Зникла жінка, зникли її губи, груди, маленькі рожеві вуха. Саундер дивився на прядку; Ірина перестала всміхатись:

— Що з вами?

— Все чудово, — відказав Саундер.

— Я щось не так роблю?

— Ні, все добре. Ідіть у душ, будь ласка. І міцніше причиніть двері блока.

Після коротенької паузи вона повернулася й пішла до транспорту, на ходу підібравши комбінезон і капелюх. Саундер послинив палець; ніякого вітру бути не могло, тим не менше, от воно: ледве помітне народження повітряного потоку торкнулося вологої шкіри й остудило її. Увижається?!

Купюра в п’ятдесят реалів, що її він залишив сушитися на піску, раптом ворухнулась. Повільно перевалилася на ребро, знов перекинулась, коли це потім закрутилася мов дзиґа, відкриваючи то Будду, то храми та пальми на зворотному боці. Саундер хотів наступити на неї — але купюра зненацька злетіла, не перестаючи крутитись, високо в небо, й полишила на піску дві тіні, що секунда, то каламутніші.

…Коли він увірвався до кабіни, жінка вже зникла в душовому блоці й замкнула за собою дверцята. Міцно, як і було сказано. Добре.

Він забрався в пілотське крісло. Відкрив метеозведення; на екрані нічого не змінилося з того моменту, як флаєр покинув станцію. Навіть годинник не ворушився, й секунди застигли. Ненечки, та в нас висить система!..

Саундер віддав команду на перезапуск. Витягнув комунікатор. На пульті мигала червона лампочка.

— Борт нуль-шість, викликаю центр…

— Борт нуль-шість, де тебе носить?! Збурення на Щеняті! Штормове попередження по всій південній півкулі!

— Повертаюсь на станцію, — Саундер сковтнув.

— Негайно! Щоб зараз був тут, бодай тебе!

Диспетчер був стривожений, його голос тріщав, перекриваючи атмосферні перешкоди. Саундер сховав комунікатор і перевів дух; збурення на Щеняті ставались на його пам’яті двічі, щоразу — раптово. Схоже, інспектор застане цікаве видовище; добре це чи погано для кар’єри губернатора?

Він клацнув по екрану, щоб зв’язатися з душовою:

— Ірино, я перепрошую, ми вимушені злітати негайно. Будь ласка, вдягайтеся швидше.

Система тим часом перевантажилася. Саундер відкрив екран із метеозведенням — і роззявив рота; над пустелею Іриски чорними джгутами тяглися ділянки підвищеного тиску, гіллястою сіткою розповзались аномалії, і, що найгірше, великий грозовий фронт насувався з північного сходу.

— Ірино, я прошу, швидше!

Стукнули дверцята душової. Увійшла інспекторова, чиста, суха й відсторонена, як дорожній знак:

— У чому річ, Саундере?

— Нам треба повертатися. Зіпсувалась погода.

— Погода чудова, — вона дозволила собі холодну посмішку.

— Погляньте.

Він указав за широкий ілюмінатор. З верхівок гострих кольорових язиків зривалися піщинки — десятками, сотнями. Жменями. Екскаваторними ковшами. Вітер повільно вилизував карамельні бархани, кольоровий пісок наповнював собою повітря, створюючи картину за картиною: опуклі воронки… Ліси та гори… Пелюстки… Марева фантастичних замків, галактик, квітів. У зовнішніх мікрофонах було чітко чути шелест піску.

Минула секунда, а може, секунд п’ятнадцять. Саундер дивився на гру піску, як дивляться в безодню; інспекторова мовчала, зачарована.

— Що це?

— Це вітер… Тут не буває вітру, я маю на увазі, в нормальний час. Нам треба…

Новий порив вітру пройшовся пустелею, ніби щіткою, і всі піщані пагорби, абсолютно всі, раптом здригнулись і враз змінили обриси. Повітря зробилося непрозорим. Зникло море. Гладенька поверхня, що на ній стояв флаєр, опора, тверда, як бетон, раптом заворушилась, ніби з усієї пустелі сповзалися, звиваючись, змії.

— Пристебніться!

Транспорт похитнувся, глибше загрузаючи в піску. Саундер дав команду злітати. Транспорт завібрував, трусячись, як желе, разом із баром, масажною установкою, гіпносном і солярієм. Минула секунда, потім друга, повна для Саундера тихого жаху, й нарешті транспорт злетів, наче муха, останньої миті обірвавши павутиння.