Дмитро Біленкін - Космічний бог

— Не пропалює! — Кріс стиснула кулаки.

- І не треба. Ці замки не терплять нагріву.

Двері здригнулися, видали крекчучий звук і прочинилися. Полинов відстрибнув убік і потягнув за собою Кріс. Він чекав пострілів. Їх не було. Над колодязем не стирчали дула лайтингів. Звідкись здалека доносився глухий гомін, нерозбірливі вигуки. Вочевидь, міксонал устиг ґрунтовно зачепити базу.

Полинов вибіг сходами. За ним ледве встигала Кріс. Він викрикнув пароль. Але щит стояв мов вилитий.

Трапилося те, чого Полинов так боявся. Супротивник устиг перекрити всі підступи до життєво важливих вузлів бази. Тепер, вийшовши з однієї мишоловки, вони просто потрапили в другу — просторішу. Полинов безнадійно подивився на індикатор заряду лайтинга. Так і є: достатньо для бою, але не для ламання перегородок.

— Ну, Кріс, — на нього навалився відчай, — тут нам доведеться зітнутися з бандою востаннє. Назад, у колодязь! Там непоганий окопчик.

Він усе-таки видивився, де тут заховано телеоко, й дорогою до колодязя знищив його, а заразом і плафон. Тепер вони могли бачити супротивника, а він їх ні.

— Невже все? — вихопилося у Кріс, коли вони залягли.

— Так, усе. Бери на приціл лівий коридор. І заспокойся, в тебе тремтить пістолет.

— Я його візьму обома руками. Вони скоро прийдуть?

— Не знаю. Ймовірно, їм зараз не до нас, дають раду з розгардіяшем. Хвилин через десять-двадцять, мабуть.

— Тоді я встигну заспокоїтися.

— Звісно. Ти молодець. Урахуй, пістолет реактивний, без віддачі.

— Врахую. Знаєш, про таку смерть я й мріяла.

— Що-о?

— В бою, не в ліжку. Щоб швидко, не чекати, не думати про це. Шкода, зарано. Не встигла пожити.

— Ах, так… Це завжди буває зарано.

— Ні. Я хотіла кохати, поки можна. І шістьох дітей. Більшого мені не треба.

— В мене все це було. Крім дітей. І багато іншого. Цього замало.

— Можливо. Бачиш, рука в мене більше не тремтить.

— Так і треба.

Вони чекали. Хвилина минала за хвилиною, невиразний гамір удалині не втихав.

— Швидше б, — не витримала Кріс. Вона притиснулася плечем до Полинова й квапливо зашепотіла: — Поцілуй мене, хутко… А то я розревуся.

Полинов нахилився, поцілував її в сухі розтріскані губи. Вона несміливо відповіла, відтак відсторонилася, завмерла, мов миша. В Полинова зайшлося серце від ніжності.

Не можна, наказав він собі. Думай про тіні, які заповнять зараз коридор, думай про те, як не потрапити до них у лапи живим. Не треба даремно мучитися. Задум був непоганий, їм просто не пощастило. Ракети полетять на Землю. Акуратні гостроносі ракети.

Йому здалося, що попереду, нарешті, промайнув чийсь силует. Він прицілився. Лайтинг не встиг остигнути, пекло щоку.

І раптом він осліп. Разом згасли всі лампи. Темрява впала, мов обвал.

— Ой!

— Мовчи! — Полинов схопився. Відчаю мов не бувало. — Наша бере!

В темряві він намацав руку Кріс, потягнув її за собою.

— Але що це… Аварія?

— Допомога, допомога, Кріс… Обережно, сходинки…

— Я нічого не бачу.

— Я бачу. Тримайся… Двері! Немає струму — всюди пройдемо…

Полинов не перебільшував: досвід роботи в космосі навчив його орієнтуватися там, де це здавалося немислимим. І перший-таки щит, який вони відшукали, легко піддався їх дружним зусиллям.

Натикаючись на виступи, розчахнуті двері, здираючи пальці в кров, вони кудись спускалися, кудись бігли. Раз у раз мелькали ліхтарі охоронців, одягнених у скафандри, хоча дія міксоналу мала вже скінчитися. Хтось когось кликав, комусь наказував; крики, лайка, марення тих, хто встиг надихатися отрути, створювали щонайповніший гармидер.

Полинов і Кріс падали, ледве до них наближався промінь світла; один охоронець навіть спіткнувся об витягнуті ноги Полинова і в серцях стукнув його кольбою. Охоронець істерично вискнув, коли назустріч вискочив, очманіло палячи з лайтинга, його приятель, що ковтнув міксоналу. Полинов і Кріс поспішили відповзти. Божевільного швидко прикінчили. Полинов, використовуючи сум’яття, жбурнув туди газову гранату. Вона луснула, викликавши новий вибух жаху. З печерної пітьми, рикошетячи, полетіли чиїсь кулі.

Зненацька Полинов уперся в щось м’яке. Воно сіпнулося й сказало:

— Пекло зелене, зовсім не вогненне…

— Так, так, звісно, — погодився Полинов, ухиляючись від нишпорячих пальців.

Безладне світло ліхтарів і постріли допомагали йому відшукувати дорогу. В найнижчому коридорі було відносно спокійно, і втікачі перевели подих.

— Страхуй мене ззаду, Кріс, — сказав Полинов.