Дмитро Біленкін - Космічний бог

Гуркіт, виск бетонних скалок у частку секунди змінила тиша, порушувана лише відгомонами далекого бою. Супротивники, втративши одне одного з виду, завмерли. Лайтинги навпомацки шукали в темряві приціл. Кожен стримував дихання, усвідомлюючи, що перший-таки шерех стане останнім.

Раптом щось брязнуло над головою Полинова. Інстинктивно він звів лайтинг, і негайно шум за пультом виказав прийом супротивника. Вони жбурнули інструмент, щоби на мить відвернути увагу й зникнути. Полинов квапливо натиснув спуск. Надто пізно: промінь багровим фонтанчиком відбився від дверей, що зачинялися. Вороги втекли, залишивши супротивникові поле бою.

Полинов увімкнув ще дорогою відібраний у мертвого охоронця ліхтарик, привалив до других дверей стіл.

— Постережи вхід, Кріс!

Він нахилився над пультом. Апаратура була зруйнована тямущо. Винуватець аварії не просто пошкодив трансферти блоку керування енергосистемою: він умудрився під’єднати до них таку напругу, що вони спеклися в суцільну зеленкувату масу, приварилися до керамічних панелей. Їх не можна було вийняти й замінити, спочатку потрібно було вибити утворений моноліт, відшкребти й упорядкувати контакти. Цим і займалися заскочені зненацька охоронці. Поряд на пульті лежали запасні трансферти.

Полинов перевів коло світла на автономний блок аварійного освітлення. Вміла рука попрацювала й тут, але чи то людині перешкодили, чи то в неї був свій намір — тут трансферти були лише розбиті, а проводка обірвана й переплутана. Його вже майже відновили. Полинов і Кріс з’явилися вчасно. Ще хвилин десять, і всюди спалахнули б аварійні лампи.

Закріплюючи в чарунках монокристали трансфертів, Полинов жадібно прислухався до завмираючих звуків бою. Зрідка доносилися вигуки «зелене пекло!». Але хто перемагав? Якщо свої — треба вмикати світло. Якщо вороги… Зрозуміти, на чиєму боці перемога, не було жодної змоги.

— Ось що, Кріс…

Полинов перевів світло ліхтарика. Дівчина стояла, прихилившись до одвірка, обома руками підтримуючи виставлений уперед пістолет. На її правому плечі розповзалася темна пляма.

— Поранена?!

— Дрібниця… Дряпнуло…

Він швидко оглянув плече й полегшено зітхнув. Нічого небезпечного. Але крові втрачено багато, й Полинова здивувало, як вона ще тримається після поранення й стількох випробувань. Він віддер рукав своєї сорочки й туго перетягнув плече. Те, що належало тепер зробити, лякало Полинова, але іншого виходу він не бачив.

— Слухай, маленька… — Він старався, щоб голос не виказав його побоювань. — Доведеться тобі ще протриматися. Ну, півгодини…

— Самій?

— Від цього все залежить. Я — на радіостанцію. Бачиш це з’єднання? Приладнаєш — буде світло… Ти мусиш, розумієш, мусиш витримати й дати струм через п’ятнадцять хвилин, дати струм… Тоді, хоч хто б переміг, я встигну послати в космос повідомлення. Розумієш?

Вона все розуміла, вона кивала, вона намагалася не впасти, вона присягалася словом честі, що не боїться, що протримається.

Полинов відібрав у вбитого охоронця ліхтарик і лайтинг. «Не треба, — прошепотіла Кріс. — Не втримаю… Пістолет… І сісти…» Він пошарив колом світла в пошуках стільця. Промінь ліхтаря натрапив на лежаче ниць тіло. Полинов перевернув труп і поволі підняв руку, немов знімаючи шапку.

— Травичка, зелена травичка, — пробурмотів він. — Так…

— Хто це? — без цікавості спитала Кріс.

— Наш рятівник.

— Хто?

— Потім, Кріс. Сідай. І…

— Повертайся…

— Повернуся…

Він не подивився на Кріс, зачиняючи двері. Він відчував себе зрадником. Але так треба, треба…

На своє здивування, він пройшов безперешкодно. Пахло паленим, під ногами щось хрустіло, раз у раз траплялися вбиті, але живих не було видно. Лише відлуння далеких пострілів свідчило, що ще не все скінчено.

Радіостанція виявилася цілком справною, якщо не рахувати розкритих стулок вогнетривкої шафи й декількох папірців, що впали на підлогу. Полинов про всяк випадок сховав у кишеню ці вузькі смужки, поцятковані якимись умовними знаками. Сама шафа була порожня, мабуть, її вміст переховали за тривогою в надійніше місце. Або знищили, розбиратися не було коли.

Полинов увімкнув каскади підсилення, поставив розгортку хвилі в положення «усім, усім, усім» і почав чекати. Якщо вони зазнали поразки, то тепер доля Землі багато в чому залежить від стійкості нікому не відомої дівчини Кріс.

Але ж хтось мусить закрити собою амбразуру.

Але ж хтось мусить застопорити собою колеса людиноненависницької машини. Вони ще крутитимуться. Не Гюїсманс, то інші постараються, щоб вони підім’яли Землю тієї самої миті, коли людству здається, що воно ось-ось безповоротно розлучиться з ненависною спадщиною минулого. Авантюра йде за авантюрою, все запекліша, все відчайдушніша, все хитріша. Фашисти поспішають напнути чуже вбрання, прикритися ненависними їм гаслами, щоби певніше підібратися до живого серця. Поспішають, поки в арсеналах є зброя, в сейфах — гроші, в руках — палиця, в друкарнях — слухняні ротатори. Поки не вичерпалися колодязі духовного рабства, неуцтва, сліпоти. Використовують будь-яку помилку, будь-яку фразу, перекривають, де можуть, канали людяності, замазують від свіжого вітру будь-які шпари, сповивають думку, щоби люди не бачили, не чули, не здогадувалися, звідки на них повзе машина.