Дмитро Біленкін - Космічний бог

Але тіло нараз ожило. Й дало відповідь, що біль у ньому самому, що він лежить, що зап’ястя стискують чиїсь пальці, а ось звуки — вони справді йдуть із темряви.

Він поспішив віддати тілові наказ здригнутися, відчути себе, щоб воно знову не розтануло, не пішло від нього.

Різко задзвеніло в голові; йому здалося, що він падає вниз, а звідти, тіснячи чорноту, ковзає світло, ковзає дикий пейзаж скель. Зображення нижче, нижче — селектор зв’язку, чимось дуже знайомий стіл; зображення колихнулося, спливли чиїсь обличчя… Кріс! Він упізнав Кріс. Стоячи на колінах, вона щось шепоче, заплющивши очі. Немов молитву читає. Губи в неї зовсім чорні, й навколо запалих очей також чорнота. Та це молитва й є, він розрізняє слова.

Все стало на місце. Був бій, було пекло, було око пістолета, що цілилося в нього, він лежить у кабінеті Гюїсманса, Кріс тут.

— Ми перемогли?..

Кріс сіпнулася, мов від удару струму. Сяюча, здивована радість перемінила її обличчя.

— Живий, живий, живий…

Вона уткнулася йому в долоню. Долоні стало мокро й гаряче. Плечі дівчини здригалися.

— Живий, звісно, — незнайомий голос і незнайоме обличчя, широке, благовиде, з тремтячими щоками, насунулися водночас. — Полинов, як ви себе почуваєте?

— Чудово, — сказав Полинов, не надто покрививши душею.

Сили швидко поверталися до нього.

Він спробував підвестися.

— Нічого, нічого, можна. — Благовидий заметушився, підкладаючи йому під спину подушку. — Маленький шок, нічого… Міс удало схибила.

Полинов обмацав пов’язку на голові. Тренованим зусиллям волі приглушив біль у правій частині чола.

— Це я, я винна… — Кріс схлипувала, судомно стискуючи руку Полинова, немов той міг зненацька зникнути.

— Годі, ну, годі… - Полинов розгублено погладив її розкуйовджене волосся. — Моріс… Він живий?

— Тут!

Француз ковзнув до узголів’я. Вигляд у нього був пошарпаний, але тримався він як і раніше браво.

— Можна? — пошепки запитав він благовидого.

— Можна чи не можна, — вже досить твердо сказав Полинов, — кажіть.

— Так, так, — поспішно закивав благовидий, із якимсь переляком косячись на Полинова, — все можна. З мого дозволу, звісно! — поспішив він додати.

— Тоді доповідаю. — Моріс позволікав. — Значить, так. Нас уціліло шестеро. Супротивник в основному знищений.

— Точніше.

— Убитих дев’ятнадцять, поранених семеро, в маренні — п’ятеро, зникли троє. Ми ще не встигли обнишпорити всю базу.

— Перемога все-таки… Гюїсманс?

— Сховався.

— А, чорт!

— Що він може зробити сам-один?

— Гм… Гаразд. На Землю повідомили?

Моріс зніяковіло відвів погляд.

— Я довго чекав, але…

— Але краще з напругою не стало. Далі.

— Я побіг до вас. Тут Кріс і… Ми перетягнули вас сюди, оскільки тут командний центр і…

— Зрозуміло. Коли ви повернулися, радіостанція була вже зіпсована.

— Так.

— Ще б пак. На місці Гюїсманса я зробив би те саме. Чому блимало світло, з’ясували?

— Нещасна випадковість. Кріс дуже ослабла, була непритомність, потім вона все-таки ввімкнула, але…

— Я вдарилася плечем…

— Вона пошкодила…

— Неважливо, Кріс! Пробач, Морісе… Маленька. — Полинов змусив дівчину підвести голову, — маленька, я… Мені треба було відразу запитати, як ти…

— Болить… — Кріс боязко посміхнулася. — Ні, ні, я цілком прочуняла! Це не я в тебе вистрілила, це мій страх…

— Забудь, Кріс. Все добре, що добре закінчується, кажуть у нас. Морісе, як розставлені пости?

— Ми, четверо, тут. П’ятий стереже енерговідсік, шостий охороняє нас. Ага, тут один охоронець сам здався й сказав, що ви…

— Це Амін. Важкий випадок… Гаразд, поверніть йому зброю, зараз і такий союзник до речі. Але мені не подобається, як розставлені пости. Будь-який уцілілий бандит, якщо в нього не цілком відбило сміливість, може…

— Мені також не подобається. І є ще люди, які…

— Це хто?

— Колишні в’язні. — Моріс гидливо всміхнувся. — Ті, які відразу після звільнення забилися в шпари.

— Чудово! Знайти, роздати зброю, хай ловлять уцілілих охоронців.

— Цим покидькам зброю! Та вони ж із радістю визнали Гюїсманса своїм фюрером!

— Неважливо. Зараз сила в нас, значить, для них просто немає іншого виходу, як допомагати нам. Та вони тепер із виском кинуться виконувати будь-який наш наказ, аби реабілітувати себе.

— Як хочете, Полинов, але довіряти цим боягузам, цим повіям…

— Саме тому їм зараз і можна довіряти. Страх за власну шкуру, знаєш-бо, дуже сприяє правильному розумінню речей.