Дмитро Біленкін - Космічний бог

Легко буде нащадкам зважувати огріхи, у відчаї хапатися за голову: як це їхні предки бачачи не бачили, думаючи не думали, борючись не помічали ворога за спиною. Їм — досвідченим, людяним жителям комунізму — бути й судити, це неминуче. Сам Полинов без страху думав про цей прийдешній суд. Вирок буде ухвалений сутності, а не видимості, справам, а не словам, і тому він буде справедливим. Тривожне, проте, знання, що кожен твій учинок із часом отримає точну оцінку; тривожне й відповідальне. Саме час позаздрити вбогості тих, кого турбує лише той вирок, який виноситься за життя. Але це все одно, що позаздрити амебі, бо для неї немає майбутнього й немає тому відповідальності перед майбутнім. А якщо не хочеш бути людиною-амебою, то тривога за майбутнє — твій супутник до кінця днів.

П’ятнадцять хвилин скінчилися. П’ятнадцять хвилин, які, можливо, вирішували долю мільйонів. Світло не ввімкнулося.

Несподівано для себе Полинов відчув не відчай, а байдужість. Надто багато випробувань для однієї людини. Надто. Це межа для нього. Він надто втомився.

Все ж він змусив себе краще забарикадувати двері. Ще не все втрачено з загибеллю Кріс, намагався він себе підбадьорити. Рано чи пізно хтось дасть струм. Тоді, якщо раніше його не виявлять і не вб’ють, він устигне попередити Землю. Не так важливо, що буде потім.

У тому, що Кріс більше немає, він не сумнівався.

Але світло нараз спалахнуло. Миготливе, тьмяне. Полинов приголомшено стежив за биттям неонових вогників увімкненої апаратури. Він зрозумів, що це кінець. Із такою напругою в живлячій мережі радіограму послати неможливо.

По дверях гуркнув удар.

— Здавайтеся!!!

Барикада зі столів і стільців затріщала.

Полинов сів, підняв обважнілий лайтинг. Машинально прикинув товщину дверей, прицілився, плавно натиснув спуск.

Промінь не вилетів.

Усе попливло перед очима Полинова. Він скажено тряс даремну зброю, неначе можна було виправити помилку, повернути лайтингові витрачені в бою заряди. Двері, тріщачи, прочинялися, тіснячи барикаду.

Полинов перехопив лайтинг як дрючок, кинувся назустріч стволові, що просунувся в шпарку, щоби збити його перш, ніж він плюне смертю.

Останньої миті психолог побачив перед собою бліде обличчя ворога.

— Полинов! — відчайдушно закричав той.

У Полинова обм’якли руки.

— Моріс…

Секунду опісля вони, нервово сміючись, стиснули один одного в обіймах.

— А я тебе ледь…

— Але ж я також…

— Ох, боже, Полинов.

Психолог схаменувся першим.

— То ми перемогли?!

Моріс розгублено подивився на Полинова.

— Хотів би я знати… Моя група загинула. Вся.

— Так, — Полинов знову був мов скручена пружина. — Ясно. Радіо знаєш?

— Ще б пак! Зв’язківець «Антіноя».

— Залишишся тут. Я — в енерговідсік. Спробую налагодити струм. Якщо вдасться, радіограму Землі негайно!

— Зрозумів. Лайтинг, ти забув лайтинг!

— Цю пам’ятку моєї дурості?

Моріс усе зрозумів.

У першого ж убитого Полинов забрав зброю.

Стіни, підлога, стеля переходів були поорані променями лайтингів. У миготливому світлі поблискували скляні скалки. Найбільше Полинова вразив чийсь металевий ґудзик, уплавлений у бетон стелі.

Приголомшувала тиша. Ні звуку, ні стогону, ні руху. Тепер, коли спалахнуло світло, все живе поховалося, зачаїлося, тому що ніхто не знав, хто переможець, а хто переможений.

Але щойно Полинов збочив до енерговідсіку, як із ніші метнулася тінь. Охоронець упав на коліна, й квапливий постріл Полинова пронизав порожнечу.

— Не бий, не бий, господарю!

— Аміне?! — Полинов опустив лайтинг.

— Я, я! Ти обіцяв…

— Устати! Взяти зброю! Нікого не підпускати! Стріляти лише в охоронців!

— Слухаюся… Я служу… Грегорі — пуф! — Мертвий. Я вбив його! Багатьох убив!

— Добре, добре, потім…

Біля входу у відсік, обнявшись мов брати, лежали двоє: пасажир «Антіноя», сивий величний професор космології Джері Кларк, і Грегорі. Їх скосив один і той самий промінь.

Полинов поспішно переступив через мерців. Рвонув двері.

Він побачив Кріс, що привалилася до пульта, побачив пістолет, що стрибав у її руці, побачив націлене на нього дуло.

— Ай!..

Крик дівчини — останнє, що він почув, перш ніж на нього обрушилася дзвінка чорнота. А затим дзвін замовк, і все змовкло.

Немов вітер кинув здалека порив невиразних голосів. І прийшов біль. Він здивувався: звідки міг прийти біль, якщо в нього немає тіла? З темряви?